Я мовчки слухала їхні насмішки, сьорбаючи чай. Несподівана розв’язка одного дуже пафосного банкету

— поцікавився Міша в Ксюші після того, як японці, відкланявшись, пішли вниз.

А дівчина сіла назад за стіл. — Ти знаєш японську? — тут же опинився поруч приголомшений Денис. — Ану, розкажи нам те, про що ми ще не в курсі.

— Та нічого особливого, — знизала плечима Ксюша й подивилася на Мішу. — Пам’ятаєш твій синтезатор? Він мені так сподобався, що я мріяла купити собі такий самий.

Ось ці мрії й привели мене до Японії. Потім я вивчила мову, щоб було простіше спілкуватися. Особливо коли обираєш інструмент.

За столом однокласників повисла тиша. Алла намагалася зробити вигляд, що нічого не відбувається, і вона, як і раніше, головна зірка на цьому святі. Але акцент уваги давно змістився з неї на «обідранку», яка прийшла в брудному пальті з розірваним боком.

— Ну звідки вони тебе знають? — поцікавився Денис. — Так вийшло, — скромно усміхнулася дівчина. — У мене там, у Японії, невеликий бізнес.

Японці, які пройшли назад на свій банкет, мабуть, щось розповіли своїм співвітчизникам. Незабаром із дверей вийшли всі, хто там лишався. Вони підійшли до Ксюші, щоб запросити її за свій стіл.

Відмовити було б верхом непристойності з погляду японського етикету. Дівчина згодно кивнула, пояснивши ситуацію. Вона сказала, що не може надовго покинути своїх друзів, яких не бачила п’ятнадцять років, але на кілька хвилин зайде.

— Я скоро повернуся, — кинула вона однокласникам і зникла за дверима.

Разом із японцями та охоронцями. Компанія колишніх однокласників спершу мовчки перезиралася.

Потім потроху всі пожвавилися й почали обговорювати те, що сталося. — Може, вона вийшла заміж за якогось відомого й багатого японця? — припустила Аллочка.

Їй і на думку не могло спасти, що можна чогось досягти самій. — Ну напевно ж так. Я читала, що вони майже не звертають уваги на зовнішність.

Жінка нервово хихикнула. Денис похитав головою й заперечив. — Вона щойно казала, що в неї немає сім’ї, а в Японії свій невеликий бізнес.

Він невідривно стежив за зачиненими дверима банкетної зали в очікуванні Ксюшиного повернення. — Ну який може бути бізнес із японцями? Косметика, прикраси?

Не машини ж вона ганяє? — Хтозна, зараз повернеться, і ми в неї спитаємо. — Хлопці, дивіться, що я знайшов! — Міша показав на екрані телефона сторінку й почав зачитувати.

«Засновниця найбільшого міжнародного маркетплейсу “Шишимора”. Почесна громадянка Осаки. Меценатка й спонсорка дитячих конкурсів виконавської майстерності класичної музики».

— Ну-у, — протягнула Аллочка, — стільки регалій, а нормальне пальто собі купити не може. Оце що означає дитяча звичка. За столом повисла тиша.

Усі обернулися на ту, що говорила, а потім пирснули зі сміху. — Здається мені, Аллочко, — похитав головою Денис, — що її драний плащ навіть у такому стані коштує дорожче. Дорожче, ніж усі цацки, що на тобі!

Двері банкетної зали знову відчинилися, і звідти почали виходити гості вже у верхньому одязі. — Схоже, їхня вечеря закінчилася. Зараз нам Ксюша все розповість, — зрадів Денис.

Дівчина вийшла слідом за японцями однією з останніх. Поруч із нею, як і раніше, були два охоронці. Ксюша зупинилася біля колишніх однокласників і усміхнулася.

— Хлопці, вибачте, я була дуже рада всіх бачити, але мені треба йти. Мішо, ти молодець, що влаштував цю зустріч. Наступного разу сподіваюся побачитися з вами не через п’ятнадцять років, а трохи раніше.

Я дуже постараюся не запізнитися. І я пам’ятаю про обіцянку зіграти на синтезаторі. Після чого вона вдягла бежеве пальто, яке їй простягнув один із охоронців.

Пославши повітряний поцілунок Аллочці, Ксюша пішла. — А блакитне пальто ти чого не забрала?