Я мовчки слухала їхні насмішки, сьорбаючи чай. Несподівана розв’язка одного дуже пафосного банкету

— спитала вона в літаку в кураторки під час зворотного перельоту. — В інституті, — усміхнулася та.

Вона розповіла, що її батько колись працював у Японії, і вона там жила при посольстві. Їй так подобалися місцева культура й життя, що вона вирішила теж пов’язати з Японією свою долю. — А ви часто тут буваєте?

— Іноді по пів року живу. — От здорово! У цей момент дівчинка раптом подумала, що, можливо, вона б теж вивчила японську мову.

Повернувшись додому, Ксюша простягнула мамі подарунок. — Мамо, ця подушка така… Її зручно обіймати, коли спиш або просто валяєшся.

У жінки на очах виступили сльози. Вона взяла подарунок, розмальований героями японських коміксів, і почала його розглядати. — Ого, дивися, тут тебе намальовано! — показала жінка на дівчинку в самому низу подушки.

Ксюша усміхнулася. — Точно! Вони мені теж на неї показували.

А на концерт, де ми з хлопцями грали, навіть принесли комікси з цією героїнею. М’які іграшки й от подушки. Я одну взяла, попросивши дозволу, звісно.

— Дякую, донечко! — обійняла дівчинку мама. — А взагалі, тобі як, сподобалася поїздка?

— Дуже! — кивнула Ксюша. Інтенсивність останнього року навчання в школі відсунула презирливе ставлення до зовнішнього вигляду Ксюші на другий план.

Тепер усі прагнули підсісти до неї ближче. Однокласники хотіли, щоб вона допомогла з розв’язанням складних прикладів і задач. І тільки Алка презирливо кривила губи й трималася осторонь.

— Від тебе злиднями тхне, боюся заразитися. Алла й Денис, які зустрічалися цілий рік, раптово майже перестали спілкуватися одне з одним. А ж подруги дівчини розповідали, що після школи ті навіть збиралися одружитися.

Яка чорна кішка пробігла між ними, ніхто, навіть найближчі друзі, не знав. Але Алка тепер усім говорила, що в неї є наречений набагато старший. І щойно вона отримає атестат і досягне повноліття, то відразу вийде заміж.

Бо він уже зробив їй пропозицію. При цьому вона позирала на Дениса. Мабуть, сподіваючись викликати в ньому хоч якісь емоції.

Але, здавалося, той усе пропускав повз вуха й займався своїми справами. Він жваво обговорював із хлопцями останній футбольний матч. На всі запитання однокласників, що ж сталося, він знизував плечима й спокійно відповідав: «Нічого, це просто життя».

Міша приніс свій синтезатор на останній дзвоник. — Зіграєш? — поцікавився він у Ксюші, показавши на інструмент.

— Та ти що, я ж навіть і не репетирувала! — обурилася вона, насилу пригадуючи, коли сідала востаннє за інструмент. Місяць тому, два?

— Нічого, ми знаємо, що в тебе вийде, — почали вмовляти дівчинку однокласники й учителі. Ксюша зіграла погано. Вона сама це розуміла.

Вона думала про те, що якби зараз її почули викладачі з музичної школи, то відразу б вліпили двійку. Але актова зала вибухнула оваціями. Почервоніла від сорому за погану гру й теплий прийом, Ксюша втекла зі сцени.

Більше вона не погоджувалася нічого виконувати. Повернувшись додому, вона в люті сіла за піаніно. Дівчинка грала на ньому кілька годин, не зупиняючись.

Вона згадувала все, чого її колись учили, і намагалася довести до досконалості кожну ноту. Нарешті запал вичерпався. Дівчинка видихлася, опустила кришку, поклала голову на руки й заплакала.

Коли мама прийшла додому, вона виявила доньку сплячою, поклавши голову на кришку піаніно. Вона тихенько її торкнулася. — Ксюшо, ти чого, все гаразд?

Дівчинка прокинулася й широко усміхнулася. — Мамо, ти уявляєш, мені снилося, що я в Японії в музичному магазині купую той самий синтезатор! Точно такий самий, як у Мішки.

А потім ми ставимо його замість нашого піаніно. І квартира в нас велика-велика, така, що навіть рояль можна поставити. — Як минув останній дзвоник?