Я мовчки витерла обличчя після образи чоловіка, бо знала: відповідь не забариться

Вона зробила невеликий ремонт. Не капітальний, без гучних змін, але достатньо помітний, щоб минуле перестало проступати з кутків. Диван, на якому Олег лежав із телефоном, вона продала. На його місці з’явилося м’яке крісло для читання й високий торшер із теплим абажуром. На стіні, об яку розбилася тарілка, тепер висіла спокійна графіка в тонкій рамі. Бабусин килим лежав на колишньому місці — чистий і яскравий. Дарина інколи дивилася на нього й думала, що він пережив більше, ніж мав би, але все одно лишився красивим.

Вона навчилася бути сама.

Спершу самотність лякала. Потім стала простором. У ньому можна було читати до півночі. Можна було вечеряти в кріслі, якщо не хотілося накривати стіл. Можна було вмикати музику голосно або не вмикати зовсім. Можна було в неділю зранку піти в кіно, а можна не виходити з дому. Ніхто не ображався, не вимагав, не оцінював.

Дарина відкривала себе заново й інколи дивувалася, скільки в ній було сховано під звичкою підлаштовуватися. Вона любила сучасне мистецтво. Любила довгі прогулянки без мети. Любила гучні зустрічі, якщо потім можна повернутися в тишу. Уміла жартувати. Могла сперечатися. Могла сказати «ні» й не пояснювати його п’ятьма причинами.

Олег інколи з’являвся в розмовах спільних знайомих. Він влаштувався на роботі, просунувся, взяв невелику квартиру на околиці в кредит. Із матір’ю спілкувався, але вже інакше. Казали, що Мирослава Степанівна стала спокійнішою, перестала дзвонити йому по десять разів на день, знайшла собі заняття. Дарина слухала ці новини без болю. Навіть із теплом. Вона не бажала їм нещастя. Просто більше не хотіла бути частиною їхнього зцілення.

Одного разу, в суботу, дуже схожу на той давній день, Дарина вирішила наліпити пельменів.

Не для гостей. Не для Олега. Не для іспиту перед свекрухою.

Для себе.

Вона увімкнула музику, дістала борошно, м’ясо, цибулю, спеції. Налила келих червоного вина й поставила на підвіконня. Тісто під руками знову стало м’яким і пружним. Фарш пах перцем і цибулею. Дарина ліпила акуратні пельмені й раптом зрозуміла, що усміхається.

Колись це заняття було спробою довести, що вона гідна любові. Тепер — просто радістю. Руки рухалися впевнено, неквапно. Вона не боялася, що хтось знайде тісто надто тонким, зелень зайвою, сіль неправильною, тарілку недостатньо гарною.

Вона зварила невелику порцію, виклала в глибоку тарілку, додала сметану й щедро посипала свіжою петрушкою.

Тією самою, яку любила….