Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

— Ні, мамо, — Назар похитав головою. — Вона просто захищає наш дім. А ти намагаєшся все зруйнувати.

— Я? — Мирослава Павлівна різко, майже зло розсміялася. — Я тебе ростила, ночами не спала, працювала, щоб ти людиною став. А тепер якась дівка буде розповідати мені, що я руйнівниця?

— Не кажи так про мою дружину.

Фраза прозвучала тихо, але твердо. Соломія повернула голову до Назара. Вперше він сказав це не після її прохання, не виправдовуючись, а сам.

Мирослава Павлівна теж почула. Її обличчя перекосилося.

— Дружина? Та я тобі дружину гідну знайду. Не продавчиню з іпотекою.

Соломія повільно підвелася. Назар спробував утримати її за руку, але вона м’яко вивільнилася.

— Мирославо Павлівно, я розумію, що ви мене ненавидите. Розумію, що вам боляче відпускати сина. Але якщо ви продовжите тиснути на нього, ви втратите не мене, а його. Бо одного дня він утомиться приїжджати туди, де його люблять лише слухняним.

— Замовкни! — закричала свекруха. — Нахабна, безсоромна! Це ти його відбираєш!

— Я не відбираю. Я будую з ним сім’ю.

— Геть!

Мирослава Павлівна схопила зі столу горнятко й жбурнула. Соломія встигла відсахнутися. Горнятко розбилося об стіну, уламки розсипалися по підлозі.

Назар схопився.

— Мамо, ти що робиш?

— Геть із мого дому! Обоє геть! Назаре, тобі тут теж нічого робити, раз став зрадником!

Вона тремтіла від злості, обличчя пішло плямами. Назар стояв приголомшений. Соломія взяла його за руку.

— Ходімо.

Вони вийшли під крики Мирослави Павлівни. На сходах Назар мовчав. У машині він опустив голову на кермо й прошепотів:

— Що я наробив…

— Ти зробив те, що мав, — твердо сказала Соломія.

— Вона ж моя мати.

— І залишиться матір’ю. Але ти більше не її власність.

Він не відповів. Усю дорогу додому сидів із кам’яним обличчям. Соломія не чіпала його. Йому треба було пережити не тільки сварку, а й руйнування звичного світу, де мама завжди права, а він завжди винен.

Удома Назар одразу ліг на диван і відвернувся до стіни. Соломія сіла поруч, поклала долоню йому на плече.

— Усе налагодиться.

— Звідки ти знаєш?

— Не знаю. Але ми разом. Значить, витримаємо.

Він мовчав. Соломія пішла на кухню, почала різати овочі на вечерю. Ніж рівно стукав по дошці, і цей звук трохи заспокоював. Вона знову питала себе, чи правильно наполягла на поїздці. Може, треба було чекати? Але чекати означало дати Мирославі Павлівні ще тижні, місяці, може, роки на те, щоб ламати їхнє життя по шматочку.

За вечерею Назар майже не їв. Возив виделкою по тарілці, дивився вниз. Потім пішов у спальню й зачинив двері. Соломія прибрала зі столу, помила посуд, сіла з книжкою, але не зрозуміла жодного рядка. Близько опівночі зі спальні долинув приглушений звук.

Вона зайшла. Назар лежав обличчям у подушку, плечі здригалися. Він плакав. Соломія лягла поруч, обійняла його зі спини й гладила по волоссю, доки дихання не стало рівнішим.

— Я її втратив? — спитав він хрипко.

— Ні. Просто тепер усе буде інакше.

— А якщо вона ніколи не пробачить?

— Тоді це буде її рішення. Не твоє.

Він повернувся до неї, уткнувся обличчям у плече. Так вони й заснули — в одязі, поверх ковдри, тримаючись одне за одного, ніби після довгого шторму.

Зранку Назар виглядав спокійнішим. Вони пізно поснідали, і він навіть усміхнувся, коли Соломія розповіла історію про клієнта, який намагався зарядити телефон від вимкненої розетки й звинувачував апарат у впертості.

— Знаєш, — сказав Назар, дивлячись у горнятко, — мені, мабуть, справді час дорослішати.

— Ти вже дорослий. Просто тобі довго не давали відчути це.

Він кивнув.

— Якщо вона подзвонить, я скажу те саме.

— Скажеш.

— І не поїду за першим вимогою.

— Не поїдеш, якщо це знову гра.

Того дня Мирослава Павлівна не подзвонила. Телефон мовчав зранку, вдень, увечері. Соломія майже фізично чекала дзвінка: от зараз, от зараз екран засвітиться. Але тиша трималася. Свекруха обрала мовчання як нову зброю…