Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.
Салон зв’язку, де працювала Соломія, не став спокійнішим після купівлі квартири, але тепер навіть утома здавалася терпимішою. За роки вона навчилася вгадувати клієнта ще до першої фрази. Одні заходили ніяковіючи, з телефоном у долоні, й просили показати, як подзвонити онучці або де вмикається інтернет. Інші з’являлися вже з роздратуванням на обличчі, ніби вона особисто винна в тому, що в них зникли фотографії, завис месенджер або роутер перестав блимати потрібним кольором. Соломія усміхалася, коли хотілося різко відповісти, говорила рівно, коли всередині все кипіло, і робила те, що вміла: швидко розбиралася з чужими проблемами.
Великою зарплатою робота не була, але премії, додаткові зміни й дрібні підробітки дозволяли триматися. Іпотека, продукти, рахунки, трохи в запас — так будувався кожен місяць. На особисте життя сил лишалося мало. Кілька побачень сталися майже випадково й закінчилися однаково швидко. Один чоловік після другої кави впевнено заявив, що дружині не треба працювати, якщо поруч є чоловік. Інший і досі жив із батьками й говорив про це з таким спокоєм, ніби жодних інших варіантів не існувало.
Соломія не чекала казкового героя, який вирішить за неї всі труднощі. Їй хотілося значно меншого і, як виявилося, рідкіснішого: дорослої людини поруч. Такої, що вміє відповідати за себе, тримати слово, заробляти, ухвалювати рішення і не перетворювати кожну побутову дрібницю на чужий обов’язок.
Назар з’явився в березні, на дні народження спільної знайомої Лесі. Святкували в невеликому кафе в центрі: тісні столики, музика, сміх, гостей чоловік двадцять, серед яких Соломія знала далеко не всіх. Вона прийшла після зміни, з важкою головою й ломотою в плечах, але Дарина наполягла:
— Досить жити так, ніби в тебе в розкладі тільки робота, платежі й сон. Посидиш серед людей, вина вип’єш — хоч згадаєш, що світ не закінчується касою й квитанціями.
Соломія сіла за стіл, взяла келих і почала розглядати компанію. Там були колеги Лесі, друзі дитинства, знайомі зі спортзалу, чиїсь родичі. Назар сидів навпроти. Високий, кремезний, коротко підстрижений, з відкритою усмішкою, у джинсах і картатій сорочці. Пізніше вона дізналася, що він працює виконробом. Він розповідав історії з будівництва — як робітники переплутали майданчик, як хтось виставив опалубку не за розміткою, як фундамент ледь не опинився там, де його ніхто не планував. За столом сміялися, і Соломія теж упіймала себе на усмішці.
Назар не намагався здаватися важливішим, ніж був. Не вихвалявся, не перебивав, не тягнув увагу силою. Говорив легко, слухав уважно, жартував без грубості. Після свята вони обмінялися номерами. Уже наступного дня він написав і запропонував сходити в кіно. Соломія здивувалася, як швидко сама погодилася.
Потім вони зустрілися ще раз, потім знову. Назар виявився уважним, щедрим без показухи, з нормальним почуттям гумору й рідкісним умінням не тиснути. Він проводжав Соломію до під’їзду, не випитував минуле, не вимагав звітів, не намагався одразу зайняти місце головного в її житті. Поруч із ним ставало тихо, а для Соломії після всіх змін і платежів це було майже розкішшю. Їй здавалося, що спокій — одна з найсильніших чоловічих якостей, якщо він справжній…
