Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Весільний ранок почався з крижаного душу. Неподалік сталася аварія, гарячу воду вимкнули без попередження, і Соломія стояла під холодними струменями, стискаючи зуби. Хтось забобонний напевно назвав би це знаком. Вона ж звикла покладатися не на прикмети, а на себе.

Дарина приїхала до дев’ятої: з величезною сумкою косметики, феном, схожим на пристрій із фантастичного фільму, і виглядом людини, яка не просто робить зачіску, а рятує ситуацію.

— Ну що, наречена, перетворюємо тебе на красу неземну?

— Спершу б поїсти, — зізналася Соломія. — Я зранку нічого не змогла.

— Ще не вистачало впасти посеред церемонії. Зараз буде чай і бутерброд.

Вони сиділи на кухні, пили міцний чай, їли хліб із сиром і говорили менше, ніж зазвичай. За вікном мрячив дощ, але обіцяли, що до полудня проясниться. Соломія дивилася на чисті полиці, фіранки, чашки, розставлені на своїх місцях, і думала, що сьогодні її життя справді зміниться. Тільки вона вже не була певна, в який бік.

— Ти знову про неї? — спитала Дарина, навіть не називаючи імені.

Соломія кивнула.

— Боюся, що вона щось утне.

— Тоді не дай їй. Це твій день і твій дім.

Зачіска зайняла майже дві години. Дарина накручувала локони, заколювала шпильки, бризкала лаком і командувала не ворушитися. Соломія дивилася в дзеркало й бачила знайоме обличчя, але з незвичною урочистою строгістю. Макіяж вийшов легкий, сукня — біла, проста, без зайвого мережива — сиділа так, ніби її шили саме на неї. Туфлі вона вибрала на невисокому підборі: сьогодні треба було не страждати, а стояти твердо.

О пів на дванадцяту під вікнами зупинилася прикрашена машина. Водій відчинив дверцята й допоміг Соломії влаштуватися, Дарина сіла поруч і обережно розправила поділ.

— Поїхали, — сказала вона тихо. — Пам’ятай: усміхатися можна, здаватися — ні.

Зала для церемонії була в старій красивій будівлі з колонами. Біля входу вже чекали гості: родичі, друзі, колеги. Назар стояв на ґанку в костюмі, з букетом троянд. Коли він побачив Соломію, обличчя в нього стало таким світлим, що на мить усі тривоги відступили. Він підійшов, поцілував її в щоку й прошепотів:

— Ти неймовірна.

Соломія усміхнулася. На кілька секунд усе знову стало правильним: він поруч, вона в білому, попереду їхнє нове життя.

Мирослава Павлівна стояла трохи осторонь, у бордовому костюмі, з акуратною укладкою й золотистою брошкою. Вона кивнула Соломії з такою сухою ввічливістю, ніби зустрічала не наречену сина, а людину, яку змушена терпіти на службовому заході. Соломія привіталася. У відповідь пролунало щось невиразне, майже без голосу. Навіть серед квітів, усмішок і спалахів фотоапаратів від Мирослави Павлівни тягнуло холодом…