Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Будинок зустрів весільний кортеж байдуже: мокрий асфальт, облізлий вхід, звичний скрип дверей. Гості виходили з машин, сміялися, поправляли одяг, хтось нарікав на тісноту, хтось тримав подарунковий пакет обома руками. Степан вовтузився біля багажника, перевіряючи портативний мікрофон.

На четвертий поверх підіймалися шумним натовпом. Ліфт забирав не всіх, частина гостей пішла пішки. Соломія відчинила двері своєї квартири й на коротку мить відчула гордість: усе було готове. На столі стояли закуски, чайник був наповнений, торт чекав у холодильнику, додаткові стільці Дарина розставила заздалегідь.

Гості почали заходити, знімати взуття, протискатися в кімнату, шукати місце для подарунків. У передпокої одразу стало тісно. Мирослава Павлівна зупинилася на порозі поруч із Назаром. Степан став так, щоб його бачили всі, підняв мікрофон і гучно прокашлявся.

У Соломії всередині все натягнулося.

— Дорогі гості! — загримів Степан. — Прошу уваги! Зараз ми дотримаємося найдомашнішої, найсімейнішої традиції!

Усі повернулися. Соломія на мить подумала, що йдеться про те, щоб Назар переніс через поріг наречену. Банально, але безпечно. Степан підняв руку, витримав театральну паузу й оголосив:

— А тепер внесімо в дім справжню господиню!

Серце Соломії глухо вдарило й ніби провалилося вниз. Вона не встигла сказати й слова. Назар, широко й дивно усміхаючись, повернувся до матері, підхопив її на руки. Мирослава Павлівна кокетливо ахнула й обняла сина за шию. Гості заплескали, хтось крикнув «ура», хтось засміявся, вирішивши, що це милий сімейний номер.

Назар переступив поріг квартири Соломії, тримаючи на руках не дружину, а матір.

Світ на кілька секунд став надто чітким. Соломія бачила, як Мирослава Павлівна велично киває гостям, як Степан сяє від вдалого ефекту, як Назар обережно ставить матір на підлогу, як родичі плескають, не розуміючи, що беруть участь не в жарті, а в захопленні.

Свекруха розгладила бордовий костюм, оглянула кімнату й сказала голосно, щоб почули всі:

— Ну от, тепер і вдома. Наведемо лад — заживемо нормально.

Гості знову засміялися. Для них це лишалося продовженням веселощів. Але Соломія знала: Мирослава Павлівна не жартувала. Все було продумано: слова ведучого, момент, оплески, свідки. Наречену через поріг ніхто не переносив. У її квартиру внесли свекруху й публічно назвали господинею.

Усередині піднімалася не паніка, а холодна, зібрана лють. Її поставили перед фактом у день весілля, в її домі, серед гостей, розраховуючи, що вона не наважиться заперечити. Назар знав. Інакше не стояв би готовий, не усміхався б так натягнуто, не підняв би матір без секундного сумніву.

Мирослава Павлівна вже пройшла в кімнату, оглядаючи диван, шафу, полиці.

— Диван замалий, звісно, — зауважила вона. — Нічого. Я скромна, мені багато не треба.

Хтось хихикнув. Степан підморгнув. Назар стояв поруч, винувато усміхаючись. Соломія дивилася на них і з моторошною ясністю розуміла: якщо вона промовчить зараз, далі все буде вирішено за неї. Потім почнуться сльози, докори, «їй нікуди», «вона вже тут», «потерпи». Потім речі займуть шафу, кухня перестане бути її, а дім — фортецею. Ні. Цього не буде…