Я не стала сперечатися з чоловіком біля дверей квартири, а просто сказала те, після чого свято завмерло.

Соломія підійшла до столу, взяла келих шампанського й підняла його так високо, що гості мимоволі обернулися. Усі вирішили, що наречена хоче сказати тост. У квартирі повисла майже святкова тиша.

— Дорогі гості, — промовила Соломія дзвінко.

Голос виявився рівним. Навіть надто рівним.

— Раз уже Мирославу Павлівну щойно представили господинею, пропоную одразу обговорити обов’язки господині.

Усмішка на обличчі свекрухи почала танути.

— Що ти зараз кажеш?

— Нічого складного, — Соломія дивилася просто на неї. — Щомісячний платіж за іпотекою — двадцять три тисячі. Рахунки за квартиру — приблизно п’ять. Зв’язок та інтернет — ще тисяча. Документи оформлені на мене, власниця тут я. Тому розпоряджатися цією квартирою без моєї згоди не вийде. У такої поведінки є не сімейні традиції, а зовсім інші назви.

Тиша стала щільною, майже відчутною. Степан завмер із мікрофоном, гості перестали усміхатися, келихи зависли в руках. Назар зблід. Мирослава Павлівна стояла посеред кімнати, і її обличчя змінювалося на очах: здивування, злість, розгубленість, потім щось схоже на переляк.

— То що, Мирославо Павлівно? — спокійно закінчила Соломія. — Або оплачуєте те, чим зібралися командувати, або виходите з мого дому…