Я платила іпотеку й комуналку, поки чоловік потай накопичував гроші зовсім не на сім’ю
Олена сіла на стілець поруч із ліжком. Кілька хвилин вони мовчали. У цьому мовчанні було більше минулого, ніж могли вмістити слова.
— Я боялася, що ти не приїдеш, — сказала Раїса Миколаївна.
— Я теж боялася приїхати.
Слабка тінь усмішки торкнулася її губ.
— Справедливо.
Вона заплющила очі, збираючись із силами.
— Я хотіла попросити пробачення. Не листом. Не через когось. Сама. Поки можу.
Олена нічого не сказала.
— За Артема, — продовжила Раїса Миколаївна. — За себе. За все, що я тобі зробила. Я ж тоді думала, що захищаю сина. А насправді захищала свій страх.
Голос був ледь чутний. Олена нахилилася ближче.
— Я заздрила тобі, — раптом сказала Раїса Миколаївна.
— Мені?
— Так. Ти була сильна. Розумна. Сама працювала, сама вирішувала, сама трималася. А я все життя боялася. Боялася бідності, самотності, старості, того, що син виросте і перестане дивитися на мене як на центр світу. Я робила вигляд, що командую, бо всередині весь час тремтіла.
Вона важко вдихнула.
— Я перетворила любов на мотузку. Тягнула його до себе, доки він не перестав уміти стояти сам. А тебе ненавиділа за те, що поруч із тобою він міг би стати дорослим. Мені це було нестерпно.
Олена слухала, і в ній не піднімалася колишня злість. Перед нею лежала не владна жінка, здатна одним поглядом зіпсувати вечір, а хвора, самотня людина, яка нарешті лишилася без своїх виправдань.
— Ви не одна все зробили, — тихо сказала Олена. — Артем був дорослим. Він сам обирав.
— Знаю. Тепер знаю. Але мати теж відповідає за те, чого навчила сина.
Раїса Миколаївна повернула голову.
— Пробачиш?
Олена довго дивилася на її виснажене обличчя.
— Я пробачила вас, — сказала вона. — Не сьогодні. Раніше. Просто не знала, як це називається.
По щоці Раїси Миколаївни скотилася сльоза. Вона заплющила очі, і обличчя її раптом стало спокійнішим.
— Дякую.
Потім вона попросила:
— Розкажи, як ти живеш.
І Олена розповіла. Про роботу, про студію, про Мирона, про доньку. Дістала телефон і показала фотографії Марти: ось вона усміхається беззубим ротиком, ось спить, розкинувши руки, ось тримає маленьку брязкальце.
Раїса Миколаївна дивилася довго, майже жадібно.
— Гарна, — прошепотіла вона. — На тебе схожа.
— На Мирона більше.
— Ні. Очі — може. А вираз — твій.
Вони говорили майже дві години. Про прості речі. Про погоду, про квіти, про лікарняне вікно, за яким було видно клаптик неба. У цій розмові вперше за всі роки не було боротьби. Ніхто нікого не принижував, не перевіряв, не намагався перемогти. Дві жінки сиділи поруч на самому краю чужого життя й говорили так, як могли б говорити давно, якби не страх, гордість і брехня.
Перед відходом Олена спитала:
— А Артем?
Раїса Миколаївна відвернулася до вікна.
— Не знаю. Листи давно перестали приходити. Після суду він ніби пішов кудись усередину себе, а потім і звідти зник. Може, живий. Може, ні. Мені вже не дізнатися.
— Мені шкода.
— Не треба. Це мій хрест. Я сама його викувала.
Олена встала.
— Я піду.
Раїса Миколаївна слабо повернула голову.
— Олено.
— Так?
— Будь щаслива. По-справжньому. Не на зло нам. Не після нас. Просто будь.
Олена не відразу знайшла відповідь.
— Дякую. Тримайтеся.
Вона вийшла з палати швидко, але в коридорі все-таки зупинилася й закрила обличчя руками.
За три дні Раїса Миколаївна померла.
Похорон був тихий. Олена прийшла сама. Мирон пропонував поїхати з нею, але вона відмовилася — відчувала, що має пройти цей останній шлях сама. Біля могили стояли кілька літніх сусідок, якийсь далекий знайомий, жінка з лікарні. Артема не було….
