Я попросила свекруху не курити поруч із дитиною, але реакція чоловіка показала, що в цьому домі мені більше не можна мовчати

— Що ще трохи такого «нічого страшного» — і могло б початися запалення легень.

Кирило зблід.

— Пробач, — тихо сказав він. — Я справді не думав, що все так серйозно. Я поговорив із мамою. Вона переживає, плаче. Пообіцяла більше не курити вдома.

— Я їй не вірю, — відповіла Марина.

— Марин, ну не треба так. Вона кається.

Він спробував обійняти її, але вона відступила.

— Мені зараз не до цього. Мені треба бути з сином.

Кирило постояв іще трохи, ніяково переступаючи з ноги на ногу, і пішов. Після нього лишилося відчуття гіркоти. Його вибачення звучало правильними словами, але Марина відчувала: він більше переймається сльозами матері, ніж болем дитини.

Через п’ять днів їх виписали. Лев був слабкий і вередливий, але кашель став легшим. Додому Марина поверталася з тривогою. Вона не знала, що чекає на неї за дверима.

Валентина Павлівна зустріла їх із показною турботою. На кухні була вечеря, у вазі стояли яблука, підлога блищала. Свекруха охала над Левом, бідкалася, як він схуд, метушилася довкола Марини.

Увечері, коли вони лишилися на кухні вдвох, Валентина Павлівна раптом сказала:

— Мариночко, пробач мені. Я стара дурна жінка. Я не хотіла зашкодити онукові. Більше жодної сигарети в домі. Клянуся.

Очі в неї були вологі. Голос тремтів. Марина майже повірила. Може, хвороба Лева справді її налякала? Може, вона зрозуміла?

Кілька днів у квартирі панувала подоба миру. Валентина Павлівна виходила курити надвір. Кирило став уважнішим, допомагав із сином, увечері приносив чай, питав, чи втомилася Марина. Іноді вони навіть сиділи поруч і дивилися фільм, як раніше. Марина обережно почала сподіватися, що буря минула.

Одного разу, розбираючи продукти на кухні, вона впустила апельсин. Він покотився під нижню шафу. Марина присіла, потягнулася рукою й намацала щось тверде. Насилу витягла пласку металеву коробочку.

Портсигар.

Старий, сріблястий, зі стертим візерунком на кришці. Марина відкрила його. Усередині лежали три тонкі сигарети — ті самі, улюблені свекрухою.

Серце ухнуло вниз.

Отже, Валентина Павлівна не припинила. Просто стала обережнішою.

Але де вона курить? У ванній запаху не було. На балконі теж. Кухня лишалася чистою.

Марина почала спостерігати. Прислухалася до нічних кроків, вловлювала слабкі запахи, помічала, коли свекруха надто довго не виходить із кімнати. І якось уночі, прокинувшись від Левового плачу, вона пішла на кухню по пляшечку й почула тихий шаруд за дверима Валентини Павлівни.

Двері були нещільно прикриті. Марина зазирнула в щілину.

Свекруха сиділа на ліжку спиною до дверей. У руці вона тримала електронний пристрій і випускала білясті клуби пари у відчинену кватирку.

Марину обдало холодом.

Ось чому запах майже зник. Вона просто змінила спосіб.

Наступного дня, коли Валентина Павлівна пішла до магазину, Марина зайшла до її кімнати. Їй було гидко від самої думки, що вона риється в чужих речах, але страх за сина виявився сильнішим за сором. У нижній шухляді комода, під стосом білизни, вона знайшла зарядку й кілька маленьких флаконів із рідиною. На них були солодкі назви: вишня, яблуко, ягоди.

Ці аромати легко приховували запах нікотину.

Увечері Марина спробувала поговорити з Кирилом.

— Я знайшла у твоєї мами електронну сигарету. Вона парить у себе в кімнаті ночами.

— І що? — Кирило навіть не відірвався від комп’ютера. — Це ж не звичайні сигарети.

— У них теж нікотин. І пара, і ароматизатори. Для Лева це небезпечно.

— Марин, не починай. — Він роздратовано провів долонею по обличчю. — Ти знову шукаєш привід причепитися до мами. Вона й так ходить навшпиньки. Пообіцяла не курити звичайні сигарети — і не курить.

— Мені потрібно, щоб у домі не було жодного куріння. Жодного, Кириле.

— А мені потрібно, щоб ти перестала поводитися як наглядачка, — огризнувся він. — Я втомився від твоїх вічних претензій.

Розмова знову вперлася в стіну.

Марина зрозуміла: Кирило не просто не допомагає. Він свідомо заплющує очі. Він обирає матір навіть там, де йдеться про здоров’я сина…