Я повернулася додому через хворобу й випадково побачила вчинок чоловіка, який мав лишитися таємницею

Уранці Руслан повернувся. Наталія побачила його крізь вічко: в руках букет, на обличчі вимучена м’якість. Такі квіти він приносив після сварок, щоб провина виглядала гарно й пахла свіжою зеленню.

Вона не відчинила одразу. Спершу подзвонила Кирі Захарівні. Сусідка вийшла на майданчик із пакетом сміття так природно, ніби просто зібралася вниз.

— Можна зайти? — спитав Руслан.

— Говори тут.

Він кинув погляд на сусідку.

— При ній?

— Так.

— Наташ, ми чоловік і дружина.

— Учора ти теж був чоловіком.

— Я не розумію, до чого цей тон.

— Тоді почни з простого. Навіщо ти збрехав про відрядження?

На мить він завмер, потім швидко знайшов відповідь:

— Не хотів тебе засмучувати. Були справи в місті.

— З Аллою?

Букет опустився нижче.

— Вона тобі дзвонила?

— Я сама до неї ходила.

— Чудово. Тепер бігатимеш по моїх знайомих і ганьбитимеш мене?

— Ти сам чудово впорався.

— Алла нічого для мене не означає.

— А диван?

— Помилка. Наташо, досить. Я винен, заплутався. Мати тисне, Лариса тоне, Павло п’є. Я між усіма розривався.

— Ти зараз кого жалієш?

— Нас.

— Ні. Себе.

Він ступив ближче, але вона не відступила.

— Я люблю тебе.

Кіра Захарівна тихо кашлянула. Руслан стис губи.

— Можна без глядачів?

— Не можна.

— Ти робиш із мене чудовисько.

— Багато чоловіків таємно приїздять додому з відрядження?

Його обличчя стало нерухомим.

— Що ти маєш на увазі?

— Поки що нічого.

Він зрозумів, що двері для нього зачиняються.

— Я повернуся ввечері. Поговоримо нормально.

— Не приходь без дзвінка.

— Це й моя квартира.

— Ні, Руслане. Ти тут прописаний, але квартира моя. Ти це добре пам’ятаєш. І твоя мати теж.

Він різко підвів очі.

— Маму не чіпай.

— Вона сама прийшла в цю історію.

Руслан нічого не відповів. Забрав квіти назад, ніби навіть цей жалюгідний знак примирення передумав лишати, і пішов униз сходами.

Після обіду прийшла Ніна Савеліївна. Без дзвінка, з пакетом фруктів і обличчям жінки, яка певна: чужі двері мають відчинятися перед нею за правом спорідненості. Наталія не хотіла впускати, та свекруха стукала наполегливо, з наростаючим роздратуванням.

— Наташенько, я до тебе по-доброму.

— Мені недобре.

— От тому я й прийшла.

Вона пройшла на кухню, поставила пакет на стіл і озирнулася, ніби перевіряла господарство сина.

— Руслан дзвонив. Ти холодна з ним. Дарма. Чоловік оступився, дружина має розуміти.

— Ви про Аллу?

— І про неї теж. Дівка прилипла, буває. Головне — сім’я.

— Чия?

Ніна Савеліївна примружилася.

— Сім’я Руслана. Моя. Лариси. Трьох дітей, які ні в чому не винні. Ти ж сама бачила, в чому вони ходять.

— Я купувала їм речі.

— Пару курток? Кілька ліків? Наташенько, у тебе справа, приміщення, квартира. Для тебе це дрібниця.

— А для вас я хто?

— Дружина мого сина.

— Поки корисна?

Свекруха всміхнулася.

— Ти без дітей, Наташо. Тобі важко зрозуміти бабусю голодних онуків.

Наталія повільно повернулася до неї.

— Не вимовляйте це так, ніби я сама вибрала порожню дитячу.

— Не треба прикриватися трагедією. Руслан молодий чоловік. Йому потрібен дім, де його чекають, а не музей твого батька.

— Ви прийшли обговорювати мій шлюб?

— Я прийшла врятувати те, що ще можна.

— Ви вже намагалися.

Ніна Савеліївна напружилася.

— Що ти хочеш сказати?

— Я більше не платитиму за чужу жадібність своїм життям.

Ляпас прозвучав різко. Щока спалахнула жаром, Наталія хитнулася й ударилася плечем об шафу, але встояла. У дверях кухні з’явилася Кіра Захарівна.

— Ніно Савеліївно, руки приберіть.

У цю мить відчинилися вхідні двері. Руслан зайшов своїм ключем і завмер у передпокої. Мати стояла біля столу, Наталія трималася за щоку, сусідка перегороджувала прохід.

— Що тут відбувається? — спитав він.

— Твоя дружина хамить матері, — сказала Ніна Савеліївна.

Руслан навіть не глянув на Наталію. Він схопив матір за лікоть.

— Ти все зіпсуєш, — прошипів він.

Наталія повільно опустила руку.

— Що саме вона зіпсує, Руслане?

Він зрозумів, що видав себе. Відпустив матір і відступив.

— Нерви. Розмову. Усе, що я намагався виправити.

— Ти намагався?

— Наташо, не зараз.

Ніна Савеліївна першою повернула собі голос.

— Ходімо, сину. Тут нас уже судять.

— Ключ залиште, — сказала Наталія.

Руслан насупився.

— Що?

— Ключ. Той, яким ти щойно відчинив. Про третю зв’язку я не знала.

— Не сміши.

Кіра Захарівна дістала телефон.

— Я можу викликати поліцію. Нехай вони оцінять, смішно чи ні.

Руслан дістав ключ із кишені й кинув на тумбу. Метал дзенькнув коротко, зло. Коли вони пішли, Наталія сіла на стілець. Щока пекла, але всередині було дивно спокійно. Маски впали при свідкові…