Я рік доглядала хвору свекруху сама, а перед смертю вона залишила мені дивне прохання
За умовами заповіту квартира переходила Марині Андріївні в разі смерті Богдана Назаровича або його відмови від спадщини. Ганна Василівна передбачила навіть це. Вона знала сина досить добре, щоб зрозуміти: якщо покласти перед ним борги й ветхий дім, він сам побіжить відмовлятися, не перевіривши, що приховано далі.
Марина сиділа в кріслі навпроти юриста й плакала. Свекруха, яку вона три місяці годувала з ложечки, все продумала. Залишила не тільки гроші, а й дах над головою, майбутнє, можливість почати життя заново.
Богдан дізнався про квартиру не відразу. Потім, мабуть, через знайомих вивідав, що Марина вступає в права, і однієї ночі прийшов п’яний. Він вибив двері, увірвався до квартири з ножем, червоний, із божевільними очима.
— Це все моє! — кричав він. — Квартира моя, гроші мої! Ти вкрала моє життя!
Марина встигла схопити перцевий балончик із тумбочки. Після попередження Олесі вона тримала його поруч постійно. Струмінь влучив Богданові в обличчя в ту мить, коли в коридор уже вбігали поліцейські, викликані сусідами через гуркіт і крики. Його скрутили на підлозі, наділи кайданки, а він волав про свої права, про обман, про «цю відьму», поки його вели сходами вниз.
Марина передала слідчому все, що збирала останні місяці: флешки, роздруківки, медичні довідки, банківські виписки, копії документів. Справи об’єднали. Суд визнав Богдана винним за кількома епізодами: шахрайство, підробка документів, замах на заподіяння шкоди. Він отримав шість років у виправній установі.
На першому поверсі будинку в центрі було приміщення, де колись працювала маленька крамниця. Марина довго не знала, що з ним робити. Потім одного разу зайшла туди вранці, побачила світло, що падало на запилену підлогу крізь широкі вікна, і раптом ясно зрозуміла: тут має бути тепло. Тут не повинно пахнути страхом, судами й лікарняними ліками.
Вона відкрила невелику кав’ярню з книжками. Дерев’яні столи, м’які крісла, полиці вздовж стін, старі лампи з теплим світлом. Будь-яку книжку можна було взяти з полиці й читати за чашкою кави хоч увесь день. Над стійкою висіла чорно-біла фотографія: молода Ганна поруч із Назаром, обоє сміються, за їхніми спинами літній двір і сонце. Під рамкою Марина прикріпила латунну табличку: «Дім Ганни»…
