Я спокійно оплатила свій рахунок, бо вже знала: справжня відповідь чекатиме їх на парковці

Ярина на мить замислилася.

— У найближчий сервіс. Або на охоронювану стоянку. Головне, щоб її не було на парковці ресторану.

— Зрозумів. Оплата карткою?

— Так. І зробіть усе без зайвого шуму.

— Прийнято. Машину заберемо.

Ярина завершила виклик і вперше за вечір усміхнулася. Холодно, майже непомітно.

Автомобіль був куплений у шлюбі, але оформлений на неї. Кредит схвалювали їй, платежі списувалися здебільшого з її рахунку. Тоді Богдан не вникав. Йому було важливо отримати гарну машину. Тепер ця дрібниця, яку він вважав несуттєвою, перетворювалася на межу, якої він сам не помітив.

Вона поправила макіяж, розправила плечі й повернулася в зал.

Коли Ярина знову сіла за стіл, Людмила Романівна й Мар’яна вже встигли замовити ще кави та вина. Вони голосно обговорювали, як інколи корисно «поставити людину на місце». Богдан сидів мовчки, опустивши очі. Коли дружина повернулася, він нахилився до неї.

— Усе нормально?

— Тепер так, — відповіла вона. — Тепер усе буде нормально.

Вона написала Олесі:

«План увімкнено. Завтра починаю розлучення. Сьогодні я, здається, нарешті прокинулася».

Відповідь прийшла майже одразу:

«Я поруч. Документи обговоримо зранку. Головне — не відступай».

Наступні сорок хвилин тягнулися повільно. Ярина боялася, що хтось запропонує поїхати раніше, але Людмила Романівна й Мар’яна надто насолоджувалися своєю перемогою, щоб поспішати. Вони допивали, доїдали, фотографували, сміялися голосніше, ніж слід. Богдан ставав дедалі похмурішим, але мовчав. Іноді він кидав на Ярину погляди, в яких змішувалися прохання, роздратування й розгубленість.

Нарешті Людмила Романівна відкинулася на спинку стільця.

— Ну що, Богданчику, час додому. А то наша Ярина зовсім занудьгувала. Напевно, в голові рахує, скільки ми з’їли.

Мар’яна знову пирснула.

— Так, поїхали, — швидко сказав Богдан.

Вони підвелися й попрямували до виходу. Біля стійки адміністратора стояло кілька людей, тож довелося чекати. Ярина навмисне зупинилася трохи позаду, дозволяючи Богдану, Людмилі Романівні та Мар’яні вийти вперед.

— Ярин, — прошепотів Богдан, обернувшись, — може, ти все-таки…

— Ні.

— У мене на картці немає такої суми.

— Коли замовляли устриці, стейки й коньяк, це нікого не хвилювало.

— Я думав, ти…

— Ти думав, я знову заплачу. Помилився.

Черга дійшла до них. Богдан простягнув картку. Термінал пискнув відмовою.

— Недостатньо коштів, — спокійно сказала адміністраторка.

Він почервонів і дістав іншу картку. Результат повторився.

— Спробуйте ще раз, — попросив він, хоч сам уже все зрозумів.

— Операція не проходить.

Адміністраторка подивилася на Людмилу Романівну й Мар’яну.

— У вас є можливість оплатити?

— У нас? — обурилася свекруха. — Я пенсіонерка. А донька працює за звичайну зарплату. Звідки в нас такі кошти?

— Тоді мені доведеться запросити адміністратора зміни й службу охорони.

У цей момент телефон Ярини завібрував. На екрані з’явилося повідомлення: «Автомобіль евакуйовано. Доставлено на стоянку».

Вона підняла очі.

— Охорону можна не кликати, — сказала вона досить голосно. — Думаю, мій чоловік знайде вихід. Може, залишить документи. Або годинник. Він же дорогий, Богдане? Я сама дарувала.

Він подивився на неї з жахом.

— Ярин, будь ласка.

Вона підійшла ближче.

— Будь ласка — що? Ти принизив мене перед цілою залою. Дозволив матері й сестрі сміятися з мене. А тепер просиш, щоб я врятувала тебе від наслідків вашого свята?

— Ми приїхали однією машиною, — відчайдушно сказав він. — Ти не можеш просто піти.

Ярина майже всміхнулася.

— Про машину не хвилюйся. Її тут більше немає.

— Що значить — немає? — Людмила Романівна зблідла.

— Значить, я розпорядилася своїм майном. Машину забрали.

— Ти не мала права! — вигукнув Богдан.

— Вона оформлена на мене. Документи в мене. Право в мене є.

Кілька людей біля стійки вже відверто прислухалися. Мар’яна стояла з прочиненим ротом. Людмила Романівна хапала повітря, ніби не могла підібрати достатньо отруйні слова.

Ярина відчинила двері надвір.

— Гарного вечора. І удачі з оплатою.

За спиною пролунав обурений крик свекрухи, але Ярина не озирнулася. Вона швидко пішла до парковки, де вже під’їжджало таксі. Сіла на заднє сидіння, назвала адресу й лише тоді дозволила собі видихнути.

Водій подивився на неї в дзеркало.

— Із ресторану? Свято було?

— Було, — сказала Ярина. — День звільнення.

Він більше нічого не питав.

Поки машина їхала темною дорогою назад у місто, Ярина дістала телефон. Палець на мить завис над контактом Богдана. Хотілося подзвонити, сказати все, що накопичувалося роками, почути хоч якесь пояснення, хай навіть слабке. Але вона прибрала телефон. Розмови зараз нічого не вирішували. Тепер потрібні документи, юрист і холодна голова.

Вона відкрила банківський застосунок. На спільному накопичувальному рахунку лежала сума, яку вони називали «нашими заощадженнями». Насправді більшу частину внесла вона. Минулого місяця Ярина переказала туди значну частину премії, Богдан додав зовсім трохи.

Вона кілька секунд дивилася на екран, потім переказала всю суму на особисту картку.

«Роздільно — то роздільно», — подумала вона.

Потім відкрила теку з документами. Реєстрація автомобіля — на неї. Страховка — на неї. Кредитні платежі — з її рахунку. Формально попереду могли бути суперечки, але того колишнього безсилля, яке стискало її ще зранку, більше не було.

Удома стояла тиша. Ярина зайшла до квартири, зачинила двері й притулилася до них спиною. Лише тепер тіло зрозуміло, що на сьогодні небезпека минула. Вона пройшла на кухню, налила води й випила залпом.

Що далі?

Розлучення — очевидно. Але далі будуть скандали. Людмила Романівна не піде мовчки. Мар’яна дзвонитиме, ридатиме й звинувачуватиме. Богдан спершу проситиме, потім ображатиметься, потім вимагатиме. Ярина знала їх достатньо добре, щоб не сподіватися на спокійне розставання.

Вона набрала Олесю.

— Вибач, що пізно. Мені потрібна консультація.

— Для людини, яка сьогодні влаштувала прекрасний юридичний урок у ресторані, в мене прийом без запису, — відповіла подруга.

Ярина коротко розповіла про квартиру, машину, рахунок і евакуатор. Олеся слухала уважно, перебиваючи лише уточнювальними запитаннями.

— Квартира куплена до шлюбу?

— Так.

— Тоді вона твоя. Тут усе ясно. Машина складніша. Куплена в шлюбі — отже, теоретично може вважатися спільним майном, навіть якщо оформлена на тебе.

— Тобто він може вимагати половину?

— Теоретично — так. Але хто платив кредит?

— Майже завжди я. Виписки є.

— Чудово. Це важливо. Плюс його доходи нерегулярні?