Я відмовилася обслуговувати сестру чоловіка і пішла без скандалу, але чоловік не очікував моєї відповіді

Від цих слів спиною пробіг холод. Понад годину потому, коли ми повернулися до Лариної квартири, телефон знову задзвонив. Цього разу Данило.

Я відповіла. «Ти де? Щось сталося? Мама дуже сердиться. Повернися, попроси пробачення одним словом — і все скінчиться».

Я всміхнулася: «Ти знаєш, куди я ходила сьогодні вранці?» На іншому кінці дроту запала тиша. «Я ходила до банку».

У слухавці раптом стало моторошно тихо. Я виразно почула, як він судомно вдихнув. «До якого банку?» «До банку „Успіх“».

Ще кілька секунд мовчання, потім він спробував заговорити звичним голосом. «Що ти там робила?» «Запитувала про кредит на 10 мільйонів». Данило замовк.

Я повільно запитала: «Сам розповіси чи нехай поліція ставить запитання?» «Наталю, вислухай мене, я все поясню». «Уперше за чотири роки ти хочеш мені щось пояснити?» «Я хотів узяти кредит ненадовго. Щойно надійшли б гроші за проєкт, одразу все погасив би».

«Навіщо було підробляти мій підпис?» Він не відповів. Я продовжила: «Ти збирався закласти мою квартиру, а якби проєкт провалився?» На іншому кінці пролунав важкий зітх.

«Мене змусили». «Хто змусив?» «Мама». Я голосно розсміялася: надто знайома відповідь.

Усі ці чотири роки, хоч би що сталося, відповідальність завжди несла його мати, а він назавжди залишався лише безсилим слухняним сином. «Даню, відтепер більше мені не телефонуй». «Наталю…» «Усе, що потрібно сказати, з тобою обговорить мій юрист».

Я поклала слухавку. Лара, яка сиділа навпроти, поставила переді мною чашку гарячого чаю: «Ти досі його кохаєш?» Я дивилася на пару, що здіймалася над водою.

Я гадала, що відповім одразу. Але виявилося, що це не так просто. Кохання не зникає за одну ніч, воно помирає потроху після незліченних розчарувань.

Можливо, сьогодні згасла його остання іскра. Удень я поїхала до квартири в престижному районі, щоб перевірити всі документи. Щойно ввійшла до вестибюля, мене гукнула дівчина зі стійки адміністратора.

«Наталіє Андріївно, сьогодні вранці приходив чоловік, який назвався вашим чоловіком, і просив керівну компанію видати додаткову картку мешканця». «Його звати Данило?» «Так». «Я не даю згоди».

Дівчина кивнула: «Добре, що ми її ще не видали. Але є ще одна справа». «Яка?» «Позавчора ваша свекруха та ще одна дівчина довго оглядали квартиру. Вони навіть вимірювали кімнати й сказали, що скоро завезуть меблі». Я стиснула кулаки.

Виходить, вони вважали цю квартиру своєю ще до того, як вигнали мене з дому. Нікому з них навіть на думку не спало запитати думки власниці. Того вечора, коли я замкнула квартиру й збиралася йти, просто перед парадним входом зупинився чорний автомобіль.

Із нього вийшов не Данило, а чоловік років п’ятдесяти в чорному костюмі. Він кілька секунд дивився на мене. Потім чемно простягнув візитівку.

«Я Валерій Олегович, генеральний директор компанії „Будінвест“». Я ніколи не бачила цього чоловіка. Він продовжив: «Я тут через зобов’язання вашої родини на 10 мільйонів, яке ваш чоловік намагається погасити кредитом». Я трохи насупилася: «Я вас не знаю».

«Нічого страшного». Він подивився мені просто в очі. «Але якщо ви не допоможете, цю ціну, можливо, доведеться заплатити не лише родині вашого чоловіка». Сказавши це, він розвернувся й сів у машину.

Автомобіль швидко зник за воротами житлового комплексу, залишивши мене саму біля входу, де вже засвічувалися ліхтарі. У мене з’явилося передчуття, що за цим кредитом на 10 мільйонів ховається значно більша таємниця, ніж я могла уявити. Я довго стояла біля входу, дивлячись услід чорній машині.

На візитівці було лише три рядки: ім’я Валерія Олеговича, посада генерального директора компанії «Будінвест» та особистий номер телефону. Жодних пояснень, але його остання фраза поселила в душі незбагненну тривогу…👉Продовження, натисніть кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇