Я возив «ВАНТАЖ 200» Але одну ніч я не забуду

Насправді я просто дуже хотів не ставити зайвих запитань. База, звідки ми виїжджали, не була позначена на жодних офіційних картах. Старі склади на околиці, бетонний паркан, вишка, пара прожекторів.

Удень туди заїжджали машини з якимись коробками, уночі виїжджали здебільшого ми. Білі, безликі рефрижератори, схожі один на одного, як аптечні коробки. Уперше я приїхав туди ближче до півночі.

Двері КПП відчинив охоронець у камуфляжі без знаків розрізнення. Подивився на перепустку, на номер машини, на моє обличчя. Секунда, друга — і важкий скрип шлагбаума.

На майданчику стояли ще дві фури. Одна вже із зачиненим кузовом, друга відкрита. Біля неї метушилися люди в білих халатах і рукавичках.

Чорні мішки по одному зникали в холодній темряві. Запаху майже не було. Непідготовлена людина не помітила б різниці.

Там, де справді лежать мертві, є особливий присмак у повітрі. Суміш формаліну, металу й чогось такого, що організм упізнає раніше за голову. Тут пахло інакше.

Холодом, гумою, мазутом і ще чимось, поки що невловимим. До мене підійшов чоловік у темній куртці. «Артем?» — спитав він. «Так», — відповів я.

«Я Михайло, старший зміни. Зараз завантажимося, і поїдеш. Маршрут дадуть по рації, щойно виїдеш за місто».

Він говорив утомленим голосом людини, яка не спить ночами вже не перший рік. Жодної пафосної поліцейської суворості, жодної армійської виправки. Звичайний старший, який звик до того, що машини приходять і йдуть, а він залишається на цьому бетонному майданчику.

«Дивись». Він кивнув на відкритий кузов. «Усередину краще не лізь, там уже все укладено».

«Тобі важливо тільки одне — стежити, щоб температура не стрибала. Зрозумів?» «Зрозумів». Він затримав на мені погляд.

«І ще. Якщо на трасі хтось захоче зазирнути всередину, одразу говориш по цьому зв’язку». Він простягнув рацію з окремим каналом.

«Сам нічого не відчиняєш, навіть якщо дуже попросять». Мені це не сподобалося. Але я кивнув, бо гроші вже почали набирати ваги в кишені, хоча я їх іще навіть не отримав.

Коли грюкнули задні двері й у кузові ввімкнувся холодильний агрегат, по шкірі пробіг холодок, який не мав стосунку до температури. Гул мотора за спиною став як друге серце. Чуже.

Металеве. Я сів за кермо, завів двигун. На панелі засвітилося табло рефрижератора.

Плюс шість, плюс п’ять, плюс чотири. У задній стінці кабіни було вузьке оглядове віконце, що виходило в кузов. По його краях почав проступати іній.

«Артеме, прийом, — пролунав голос Михайла в рації. — Чуєш?» «Чую». «Ідеш виїздом за місто. Далі за обставинами. Тебе на постах пропустять. Документи в бардачку. Не геройствуй». Ворота відчинилися, і я вивів фуру на дорогу. Місто в цей час виглядало як вимерле.

Рідкісні ліхтарі. Світлофори, які й далі слухняно перемикають кольори, хоча вулиці порожні. Удалині звуки, до яких тут звикли.

Поодинокі хлопки, далекий гул. Іноді протяжне виття сирени. Я їхав повільно, відчуваючи кожен шов в асфальті, ніби він проходив крізь мої руки.

У боковому дзеркалі біла стіна кузова здавалася величезною неживою крижаною брилою. На першому ж блокпості мене справді пропустили без зайвих запитань. Військовий, утомлений, із сірим обличчям, подивився в накладну, побачив штамп і різко змінився на виду.

«Вантаж… такий». Він не договорив. «Так», — кивнув я. «Їдь, не затримуйся».

Він навіть не наблизився до задніх дверей. Просто махнув рукою й відвернувся, ніби йому було фізично боляче дивитися на білий кузов. За годину траса стала майже зовсім порожньою.

Лише інколи назустріч пролітали поодинокі фури й військові машини без розпізнавальних знаків. Радіо в кабіні шепотіло якусь місцеву станцію, де черговий діджей намагався зліпити з новин і музики видимість нормального життя. Якоїсь миті я відчув, що в кабіні стало душніше, хоча кондиціонер працював.

Погляд упав на табло рефрижератора. Плюс чотири, плюс п’ять, плюс сім. Температура пішла вгору.

Я скинув швидкість, прислухався. Гул за спиною став нерівним, як дихання людини, яка задихається уві сні. Може, здалося? Ні, цифри й далі повзли.

Плюс вісім, плюс десять. Я ввімкнув аварійку, обережно притис фуру до узбіччя. Дощу не було, але небо було важке, свинцеве.

І здавалося, що воно висить просто над дахом кабіни. Вийшов, обійшов машину. Усередині ночі — довкола жодної живої душі.

Траса тяглася вперед, кудись у темряву, як нитка, що йде в чужі руки. Відкрив технічний відсік холодильної установки. Мотор гудів, але десь усередині скрипіло й дзвеніло так, як не мало б.

Я не електрик, але навіть я зрозумів: щось не так. Якщо температура й далі зростатиме, у кузові почнеться те, що не можна буде ні сховати, ні пояснити. Уперше за цей рейс у мене по-справжньому затремтіли руки…