Я вийшла заміж, вважаючи себе безплідною, але за два місяці лікар сказала те, до чого я не була готова

На четвертому місяці все знову тріснуло через телефон. Олег мився в душі, а апарат, забутий на журнальному столику, коротко дзенькнув. Я обернулася машинально — і побачила на екрані початок повідомлення.

«Ти впевнений, що живіт твоєї дружини від тебе?»

Я застигла. Дивилася на ці слова, доки вони не згасли. Потім узяла телефон і спробувала розблокувати. Один пароль — неправильно. Другий — неправильно. Третій вводити я вже не наважилася. Поклала апарат на місце й сіла на диван, відчуваючи, як холонуть пальці.

Олег вийшов за кілька хвилин, витираючи волосся. Сів поруч, помітив моє обличчя, потім узяв телефон. Ледь глянув на екран — і на мить змінився. Дуже швидко, майже непомітно. Але я побачила. Він перевернув телефон екраном донизу.

— По роботі дістали.

— Правда?

Він промовчав.

Увечері він знову говорив на балконі. Я сиділа перед телевізором, але не розуміла жодного слова з того, що йшло на екрані. Коли він повернувся, я спитала:

— Хто дзвонив?

— Клієнт.

— Жінка?

Він на мить затримав подих.

— Так.

— І що їй треба?

— Ділові питання.

— Олеже, ти щось від мене ховаєш?

Він подивився втомлено, майже роздратовано.

— Ні.

Я не стала продовжувати. Але всередині вже знала: повідомлення надіслала жінка. Вона знала про мою вагітність. Знала про мене достатньо, щоб поставити саме таке питання. Звідки? Хто вона йому? Звідки їй відоме моє минуле?

Жодного з цих запитань я тоді не вимовила. Боялася. Бо відповіді могли виявитися гіршими за будь-які здогади.

За наступні тижні я сильно схудла. Живіт ріс, а я сама ніби зникала: плечі стали гострими, обличчя осунулося, під очима лягли тіні. Мама, приїхавши навідати, одразу помітила.

— Чого ти така? Вагітність важко йде?

— Двійня ж, — спробувала відмахнутися я.

— З двійнею жартувати не можна. Дивись за собою. Раніше строку народити — боронь Боже.

Перед від’їздом вона взяла мене за руку.

— Дарино, я тобі одне скажу. Усе, що ти пережила, не могло минутися дарма. Ці діти — не покарання, а нагорода. Не накручуй себе. Живи й бережи їх.

Я пообіцяла. Та думки слухалися погано.

Тепер я все частіше поверталася до Романа. А що, як я ніколи не була єдиною причиною? Що, як проблема була не тільки в мені? Чи обстежувався він тоді? Ні. Він сказав, що раз у мене діагноз, йому перевірятися ні до чого. Його мати повторила те саме. А я повірила.

Ця думка різала зсередини. Якби я зрозуміла раніше, може, не дозволила б топтати себе дев’ять років. Може, пішла б сама. Але минуле не відкриєш і не виправиш, як помилку в зошиті. Воно лежить усередині, і ти змушена нести його далі…