Я вирішила зненацька потішити подругу, тож нікого не попередила й приїхала до неї на дачу…

— Ти обіцяв, що після продажу ми поїдемо, — нагадала Лариса.

— Поїдемо.

— Коли? Ти повторюєш одне й те саме вже третій місяць.

Олег відсунув стілець, і його ніжки з неприємним скреготом пройшлися підлогою.

— Зараз не час з’ясовувати стосунки. Твоє завдання — вмовити Марину не вивчати договір по кожному рядку.

— Вона керує бухгалтерією. Ти справді сподіваєшся, що вона підпише папери, не читаючи?

— Я буду поруч. Кирило почне просити будинок, ти підтримаєш. Вона звикла дослухатися до тебе. Впораємося.

Марина відчула, як холонуть пальці. Олег уже показував Кирилові фотографії котеджів, обіцяв власну кімнату й баскетбольне кільце. Навіть дитину він заздалегідь перетворив на засіб тиску.

— Мені страшно, — прошепотіла Лариса.

— Боятися пізно.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Копію її паспорта принесла ти. Зразок підпису теж знайшла ти. Без твоєї допомоги нічого б не вийшло.

— Ти запевняв, що перевіряєш можливість отримати іпотеку.

— А ти охоче повірила.

Після важкого вдиху Лариса спитала:

— Що ви зробили з її підписом?

— Нічого такого, чого не можна владнати грошима.

— Відповідай прямо.

— Альона підготувала поруку. Кредитор отримав комплект паперів, компанія — позику. Погасимо зобов’язання, і цей документ більше нікого не зацікавить.

Марина опустила руку в кишеню жакета й увімкнула запис.

— Марина не підписувала поруку, — сказала Лариса.

— Говори тихіше.

— Ви підробили її підпис?

— Я вирішив проблему.

— Що буде, якщо вона дізнається?

— Не дізнається. Листи йдуть на адресу фірми, Альона тримає зв’язок із кредитором. Поки надходять платежі, до Марини ніхто не звернеться.

— Але платежів уже немає. Ти сам сказав.

— Тому мені й потрібні гроші від квартири.

Лариса заговорила ще тихіше:

— Я не погоджувалася залишити її з чужим боргом. У неї син. Вони можуть лишитися без житла.

— Не вдавай із себе совість. Ти зустрічаєшся з чоловіком найкращої подруги й допомагаєш забрати її майно. Кирило мені не син, я його не всиновлював. Для каяття ти вибрала невдалий момент.

Марину занудило. Хотілося розчахнути двері й вимагати пояснень, але тоді Олег встиг би знищити документи й попередити Альону. Зараз важливіше було непомітно вибратися й зберегти запис.

Із комори був другий вихід на подвір’я — маленькі дверцята майже біля самої підлоги. Прохід захаращували коробки, складаний стілець і драбина. Марина обережно посунула стілець, однак металева ніжка зачепила банку.

Вона спіймала її в останню мить. На кухні відразу стихли голоси.

— Ти чув? — насторожилася Лариса.

Кроки наблизилися. Марина поставила банку на підлогу, відсунула ящик і намацала іржавий засув. Розбухлі після дощів дверцята не піддавалися.

— У коморі хтось є, — сказав Олег зовсім поруч.

Ручка сіпнулася. Марина рвонула засув угору. Той піддався з різким клацанням. Олег потягнув основні двері, але ящик, що підпирав їх, утримав стулку.

— Чого це тут замкнено?

— Ці двері ніколи не зачинялися, — відповіла Лариса.

Марина протиснулася крізь низький отвір. Жакет зачепився за цвях, що стирчав, і з тріском порвався біля кишені. Телефон вислизнув наполовину, але вона притисла його ліктем і вибралася за будинок.

До задньої хвіртки було лише кілька десятків кроків. Пригнувшись, Марина пішла вздовж кущів смородини. Позаду загриміли коробки, що падали.

— Тут щось тримає двері! — крикнув Олег.

Гілки били по щоках, плуталися у волоссі. Гачок на хвіртці ніяк не хотів підніматися, спітнілі пальці ковзали по металу. За рогом будинку грюкнули двері.

— Марино! — гукнув Олег.

Вона завмерла. Із-за кущів він не міг її бачити й, імовірно, вимовив ім’я навмання.

— Марино, виходь. Давай спокійно поговоримо.

Лариса відповіла щось нерозбірливе. Гачок нарешті піддався. Марина прослизнула на сусідню ділянку й кинулася до старої теплиці. Висока трава ховала ноги, а господарі, судячи із занедбаного подвір’я, з’являлися тут рідко.

Олег вийшов з-за будинку.

— Я певен, що ти тут.

Марина притислася до стінки теплиці. Усередині тонко дзенькнуло погано закріплене скло.

— Там нікого немає, — сказала Лариса. — Машини ж не було.

— Тоді хто відчинив задні двері?

— Може, їх не зачинили.

— Я огляну сусідню ділянку.

У дальньому кутку сітка провисла майже до землі. Марина перелізла через огорожу, подряпала долоню об дріт, скинула туфлі й побігла босоніж до схованого автомобіля.

Лише замкнувши дверцята, вона зупинила диктофон. Запис тривав одинадцять хвилин…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇