Я запізнилася на зустріч випускників і зіткнулася з минулим, яке вважало себе переможцем

— Знаєш, про що я думаю? — сказала Оксана, дивлячись на пару над чашкою.

— Про що?

— Що все склалося так, як мало. Якби Руслан тоді не пішов, я, може, ніколи не зустріла б тебе.

Богдан усміхнувся, але в його усмішці не було самовдоволення.

— А я думаю, що ти сильніша, ніж сама вважаєш. Ти виростила сина, витримала самотність, суди, приниження. І не стала злою.

— Я не пробачила Руслана.

— Може, й не треба. Але ти пробачила себе.

Оксана підвела на нього очі.

— За що?

— За те, що колись повірила не тій людині. За те, що довго терпіла. За те, що думала, ніби винна, якщо не змогла дати Данилові повну сім’ю.

Ці слова влучили точно туди, де біль жив роками. Оксана мовчала, бо клубок у горлі заважав говорити. Так, вона справді носила в собі цю провину. За помилковий вибір. За бідність. За ночі, коли син просив те, чого вона не могла купити. За запитання «чому тато не приходить?».

І тільки тепер зрозуміла: провина була не її.

Ранок почався із запаху кави й підсмаженого хліба. Богдан стояв біля плити, Данило сидів за столом і жваво розповідав йому про турнір, хоча Богдан уже чув цю історію не раз. Оксана зупинилася у дверях, ще сонна, в домашньому халаті, й раптом відчула таке тихе щастя, що злякалася сполохати його рухом.

— Доброго ранку, соню, — сказав Богдан і поцілував її в скроню.

— Я проспала?

— Ні. Просто сьогодні можна не бігти.

Ця фраза виявилася майже розкішшю. Не бігти. Не рахувати хвилини. Не хапатися за телефон у страху, що сталося щось погане.

Після сніданку задзвонив незнайомий номер. Оксана взяла слухавку.

— Оксано Романівно? Це адвокат Руслана Павловича. Мій клієнт розглядає можливість подати позов про позбавлення вас батьківських прав.

Вона всміхнулася так спокійно, що сама здивувалася.

— Передайте вашому клієнтові: якщо він подасть такий позов, я подам зустрічний — про позбавлення його батьківських прав за багаторічну неучасть у вихованні дитини. Доказів у мене достатньо.

— Але…

— Усього доброго.

Вона поклала слухавку. Богдан запитально подивився на неї.

— Руслан не вгамовується?

— Намагається. Але тепер я знаю, що робити…