Різне

Я запізнилася на зустріч випускників і зіткнулася з минулим, яке вважало себе переможцем

Він майже не змінився. Хіба що став упевненішим, важчим у плечах, дорожчим у всьому — від костюма до годинника на зап’ясті. Він стояв так, ніби зал належав йому, сміявся голосно, розмахував келихом і ловив погляди довкола. Поруч із ним трималася молода жінка в червоній сукні. Світле волосся спадало їй на плечі, губи були підведені яскраво, а погляд ковзав по людях ліниво й холодно.

— Оксанко! — Руслан помітив її й розплився в усмішці. — Оце так зустріч. Скільки років минуло, а ти все така сама.

Вона змусила себе всміхнутися.

— Привіт, Руслане.

Він вимовив її ім’я так легко, ніби між ними не було семи років мовчання, розлучення, несплачених місяців і ночей, коли вона гойдала плачуче немовля сама.

— Познайомся, це Інна, моя дружина, — сказав він, обіймаючи блондинку.

— Дуже приємно, — промовила Інна з такою інтонацією, ніби приємного в цій зустрічі не знаходила зовсім.

— Навзаєм, — відповіла Оксана.

— Ну, розповідай, — Руслан узяв зі столу новий келих. — Усе ще в лікарні?

— Так.

— А я, як бачиш, вибився. Своя будівельна компанія, кілька великих об’єктів, серйозні партнери. Зараз ще один договір на підході. Робота нервова, але гроші добрі.

Він говорив швидко, із задоволенням, ніби кожне слово полірував, перш ніж кинути в повітря. Оксана слухала й згадувала їхній початок: маленьку квартиру, вічні борги, його обіцянки «потерпи, скоро все зміниться». Потім вагітність. Його переляк. Його роздратування. Його слова про те, що дитина зруйнує плани.

— Ми, до речі, квартиру взяли, — провадив Руслан. — Простору, в новому будинку. Інна сама займалася інтер’єром.

— Вийшло дорого, — усміхнулася Інна, притискаючись до нього. — Такі речі економії не люблять.

Оксана мимоволі подумала про свою однокімнатну квартиру, де дитяче ліжко, шафа й розкладний столик ледве вміщалися разом. Вона зробила вигляд, що розглядає зал.

— А ти як? Заміж вийшла? — спитав Руслан.

— Я з сином.

Він скривився, ніби слово «син» вимагало зусилля.

— З цим… як його… Денисом?

— Данило.

— Точно. Великий уже?

— Сім.

— Отакої, час летить. А аліменти ти отримувала?

Оксана стиснула пальці на ремінці сумки.

— Перші місяці. Потім ти перестав переказувати гроші.

— Ну так, тоді в мене справи були погані. А потім якось закрутилося. Ти ж не нагадувала.

— Я не хотіла просити.