Я запізнилася на зустріч випускників і зіткнулася з минулим, яке вважало себе переможцем

Слово вдарило болючіше, ніж вона чекала. Оксана відчула, як жар піднімається до обличчя, але не дозволила собі відступити.

— У мене немає чоловіка, — відповіла вона рівно.

— Чуєш, Інно? — Руслан усміхнувся й обійняв дружину за талію. — Я ж казав. Так і лишилася сама. Кому потрібні чужі проблеми?

— Руслане, — промовила Оксана попереджувально.

— Та не роби такого обличчя. Я ж по-доброму. Ти могла влаштувати життя інакше, якби тоді послухала мене. Я ж пропонував вихід.

Він не вимовив страшного слова прямо, але воно зависло між ними. Оксана ніби знову опинилася на тій тісній кухні, де він ходив від вікна до дверей і переконував її, що дитина все зіпсує. Тоді вона плакала й казала, що вони впораються. Він відповідав, що любов і батьківство — різні речі.

— Ходімо, — Інна потягла його за рукав. — Там Павло щось розповідає.

Руслан слухняно розвернувся, ніби розмова була дрібницею. Оксана лишилася стояти біля краю столу. Їй хотілося піти одразу, але саме це виглядало б поразкою.

— Не слухай його, — поруч з’явилася Леся. — Він завжди був грубим. Просто тепер грубість у дорогому костюмі.

— Пам’ятаю, — сухо сказала Оксана.

— Поїхали звідси?

— Ні. Я маю право бути тут. Не менше, ніж він.

Вона взяла склянку з соком. Алкоголю не хотілося: надто багато всередині вже палало. Вечір тягнувся повільно. Колишні однокласники підходили, віталися, ставили однакові запитання, одразу переходили до розповідей про себе. Хтось відкрив салон, хтось купив будинок, хтось їздив відпочивати на море двічі на рік. Оксана слухала, усміхалася й дедалі сильніше відчувала себе випадковою гостею на святі чужої успішності.

— Може, тобі в іншу лікарню перейти? — пошепки спитала Леся, коли вони опинилися біля вікна. — Де платять краще.

— Я пробувала. Усюди черга, зв’язки, свої люди.

— Тоді якісь курси. Змінити професію.

— Коли? У мене зміни, дім, Даник.

Леся зітхнула співчутливо, але в тому співчутті Оксана вловила втому людини, яка не знає, як воно — жити без запасу міцності.

Надвечір вона вирішила піти. Біля дверей її наздогнав Руслан.

— Уже тікаєш? Ми якраз фотографуватися збиралися.

— Мені треба забрати сина.

— Ах так, дитина. Слухай, раз уже побачилися, може, якось зустрінемося? Поговоримо нормально. Все-таки в нас спільний син.

— Сім років ти не згадував, що він спільний.

Руслан роздратовано скривився.

— Я був молодий, дурний. Тепер інакше дивлюся на життя.

— Це не вибачення, Руслане. Це зручна фраза.

— Вічно ти чіпляєшся. Тому ми й не ужилися.

— Ми не ужилися, бо ти пішов від жінки з немовлям.

Вона вийшла на вулицю, вдихнула холодне повітря й тільки там зрозуміла, як сильно тремтять руки. Сліз не було. Лише злість, втома й гірке відчуття, ніби її знову змусили виправдовуватися за те, що вона вижила…