Я запізнилася на зустріч випускників і зіткнулася з минулим, яке вважало себе переможцем

У Зої Михайлівни Данило зустрів її сонний, але радісний. Він одразу кинувся до дверей, обійняв матір і зазирнув їй в обличчя.

— Ну як? Було цікаво?

— Нормально, — відповіла Оксана, знімаючи пальто.

Хлопчик трохи помовчав, потім спитав тихо:

— А тато там був?

Оксана завмерла. Данило майже ніколи не питав про батька. Вона сама намагалася не піднімати цю тему, боялася поранити сина чужою байдужістю.

— Бабуся сказала? — спитала вона, глянувши на матір.

Зоя Михайлівна винувато відвела очі.

— Був, — зізналася Оксана. — Так.

— І який він?

— У нього все добре.

— Він про мене питав?

Це запитання виявилося найважчим. Сказати правду — означало погасити в дитині щось крихке. Збрехати — означало дати надію, яку Руслан міг знову розтоптати.

— Питав, — тихо сказала вона. — Я сказала, що ти добре вчишся й ходиш на карате.

Данило кивнув і більше нічого не спитав. Але Оксана побачила в його очах те, чого там раніше не було: очікування.

Удома вона вклала сина, а сама довго сиділа біля вікна. Нічне місто мерехтіло вогнями, і десь серед цих вогнів жив Руслан — у просторій квартирі, поруч із молодою дружиною, з дорогими речами й розмовами про великі справи. А вона рахувала гроші до зарплати, ростила дитину, трималася за роботу, яка забирала сили, але давала хоч якусь опору.

Вранці лікарня зустріла її звичним запахом ліків, мокрих підлог і тривоги. День видався важким: привезли кількох складних пацієнтів, у процедурній без кінця дзвонив телефон, молоді медсестри плуталися в призначеннях. Оксана весь день ходила швидким кроком: крапельниці, перев’язки, уколи, розмови з родичами.

— Оксано Романівно, — гукнула її Віка, наймолодша медсестра відділення. — Вас Григорій Маркович просить зайти.

Головний лікар рідко викликав її без причини. Оксана вимила руки, зняла рукавички й піднялася поверхом вище.

— Сідайте, — сказав Григорій Маркович, літній чоловік із уважним, утомленим поглядом. — Справа неприємна. На вас надійшла скарга.

— На мене? Від кого?

— Від родичів пацієнтки Гордейчук. Стверджують, що ви розмовляли з нею грубо.

Оксана відчула, як усередині все холоне.

— Це неправда. Вона складна пацієнтка, але я жодного разу не дозволила собі грубості.

— Я знаю вашу роботу, — м’яко сказав лікар. — Але перевірку провести зобов’язаний. Напишіть пояснення.

Вона вийшла з кабінету з аркушем у руках і раптом гостро зрозуміла, наскільки крихке її життя. Одна скарга, один чужий каприз — і все, на чому тримався їхній із сином світ, може завалитися…