Я збирався відкрити подарунок від доньки, аж поки дружина не попросила мене уважніше придивитися до посилки
До полудня заяву було подано, новий заповіт оформлено, лист надіслано. Микола сидів у машині біля нотаріальної контори й якийсь час не заводив двигун. У грудях у нього ніби звільнилося місце, яке багато років займав невидимий тягар. Він так звик до його ваги, що перестав розуміти, як давно йде, зігнувшись.
Олена мовчала на сусідньому сидінні, дивлячись крізь скло на перехожих.
— Поїхали додому, — нарешті сказала вона. — На сьогодні досить.
Кілька днів після візиту до адвокатки минули в тиші, незвичній і майже неправдоподібній. Ранкова кава на ґанку — без страху перед дзвінком. Прогулянка після обіду — без перевірки пропущених. Вечеря — без обговорення нової фінансової катастрофи, яка чомусь знову мала стати їхньою спільною.
У середу Віра Борисівна зателефонувала й повідомила, що рекомендований лист вручено, Марина розписалася в отриманні. Заяву прийнято до розгляду. Микола поклав телефон на підлокітник крісла й довго дивився у вікно. Сусідка висаджувала квіти. Тротуаром проїхали діти на велосипедах. Життя йшло своїм ходом і, що дивно, не вимагало від нього негайно когось рятувати.
Олена підійшла й поклала долоню йому на плече.
— Як думаєш, до неї хоч щось дійшло?
— Не знаю. Може, поплаче. Може, побіжить шукати нового помічника. А може, просто затаїться. Нам важливе інше: у нас тепер є своє життя.
Увечері вони готували вечерю разом. Не поспішали, не перезиралися при кожному звуці телефона, не чекали повідомлення з черговим «терміново». Микола чистив картоплю, Олена різала овочі. Між ними стояла тиша — не тривожна, не ображена, а домашня, тепла, в якій двом людям після довгих років поруч уже не треба заповнювати кожну паузу словами.
Микола так рішуче змахнув ножем, що круглий шматочок картоплі вислизнув із пальців і покотився під стіл.
— Слухай, — Олена провела його поглядом, — навіть незвично. Ніхто не кричить, грошей не вимагає. Підозріло спокійно.
— Нічого, звикнемо, — Микола нахилився за втікачем. — Головне, щоб скорпіони з кутків не почали аплодувати.
Олена засміялася тихо, майже винувато, але сміх усе одно прозвучав. Микола раптом згадав маленьку Марину з тією самою святковою яєчнею: обгорілі краї, хрумка шкаралупа, паперова серветка під тарілкою й сяйливі очі дитини, яка чекає похвали. Він тоді з’їв усе до останнього шматочка й сказав, що смачнішого нічого не куштував. Можливо, перша маленька брехня з любові й стала початком довгої дороги, де похвала перетворилася на потурання, а допомога — на дозвіл не відповідати за себе.
Він поклав ніж, витер руки й обійняв дружину зі спини. Олена на секунду завмерла, потім накрила його долоні своїми. Вони стояли мовчки, слухаючи, як на плиті тихо закипає вода…
