Як моя спроба допомогти місцевому «монстрові» розкрила головну таємницю нашого села

«Увесь час просила їсти. В останній день уже не просила. Лежала тихо, дивилася в стелю, вночі померла».

«Миколай Привізний, 6 років. Привезений із залізничної станції. Помер від виснаження в березні 1943 року».

Нюра Фетисова витерла очі рукавом. «Колька. Жвавий був хлопець. Бігав, галасував, усіх зачіпав».

«А потім затих, ослаб. Ноги набрякли, живіт роздуло. Ми тоді не знали, що це голодна водянка: думали, просто хворіє, а він уже помирав».

Варвара читала ім’я за ім’ям. Після кожного хтось із сільських казав кілька слів. Іноді одне речення, іноді два, іноді просто кивав, підтверджуючи, що пам’ятає.

І ці слова, скупі, прості, були найсправжнішою молитвою, яку тільки можна уявити. Не книжною, а живою, людською, що йшла з того місця в душі, де зберігаються найтяжчі й найважливіші речі. Коли Варвара дочитала останнє ім’я — «Єгорко Найт тихіший, 7 років, помер у січні сорок четвертого», — тиша на кладовищі стала такою повною й глибокою, що, здавалося, весь світ зупинився.

Сніг перестав падати, вітер ущух, навіть ворони на деревах мовчали. Потім одна з жінок — Варвара не запам’ятала хто — поклала на найближчу могилу шматок хліба. За нею друга.

Третя поставила склянку води, прикриту скибкою чорного хліба, як ставлять на поминках. Хтось дістав із кишені жменю цукерок-подушечок, дешевих, і розклав на горбочках по одній на кожній могилі. Парамон уткнув у сніг біля крайнього хреста саморобну свічку із сала й запалив її, прикриваючи долонею від вітру.

Люди стояли мовчки, кожен біля того хреста, який вибрав. Вони не плакали, ні, вже не плакали. Вони стояли й мовчали, і в цьому мовчанні було більше слів, ніж у будь-якій промові.

Варвара стояла трохи осторонь, притискаючи зошит до грудей. Вона дивилася на людей, на хрести, на таблички з іменами, на хліб і цукерки на могилах, і відчувала, що щось змінилося. Не зовні, а всередині: в ній, у цих людях, у самому повітрі.

Ніби хтось відчинив вікно в задушливій кімнаті й впустив свіже повітря. Люди розходилися повільно, по одному, по двоє. Хтось затримувався, стояв ще хвилину-другу, потім кивав, як кивають, прощаючись, і йшов.

Останнім пішов Парамон: він довго шкандибав на своїй дерев’яній нозі засніженою стежкою й жодного разу не озирнувся. Варвара лишилася сама. Вона підійшла до пенька, поклала зошит, як завжди, поставила кружку з молоком, налиту ще вранці й уже взяту крижаною плівкою, і пішла.

Увечері вона повернулася. Зошит лежав на пеньку неторканий. Молоко стояло в кружці, не випите, і крижана плівка була ціла — ніхто її не торкався.

Варвара почекала годину, дві, три. Стемніло. Місяць вийшов із-за хмар, освітив кладовище.

Дитяча ділянка була тиха й порожня. Жодного руху, жодної маленької постаті, жодного скавчання. Поминальник не прийшов.

Варвара просиділа біля пенька до світанку. Вона змерзла так, що не відчувала ніг, але не йшла. Чекала: може, він запізниться, може, прийде пізніше, може, просто сховався.

Але він не прийшов. І вранці молоко все ще стояло в кружці, вкрите білою кіркою льоду. Минув тиждень, поминальник не з’являвся.

Щовечора Варвара ставила молоко на пеньок, щоранку забирала повну кружку. Зошит лежав розгорнутий на чистій сторінці. І сторінка лишалася чистою: жодних імен, жодних слів, жодної кострубатої літери.

Варвара ходила на кладовище вдень і вночі. Обходила дитячу ділянку, стояла біля хрестів, дивилася в бік черемхових кущів, за якими зазвичай зникала істота. Нічого: тиша, сніг, нерухоме повітря.

Хрести стояли рівно, таблички поблискували свіжою фарбою. Хліб і цукерки, лишені сільськими, засипало снігом. На третій день Варвара пішла до Парамона.

«Він не приходить, уже три дні. Що сталося?» Парамон сидів біля печі, грів руки.

Він подивився на неї, і в його очах не було здивування. «А ти чого чекала, Варваро Іллівно? Ти ж сама цього хотіла. Ти назвала їх по імені, привела людей, пом’янула, і вони почули».

«Але він же не міг просто… просто зникнути», — сказала Варвара, і в її голосі було щось схоже на розгубленість. Парамон похитав головою: «Пам’ятаєш, що я тобі розповідав?»..