Як моя спроба викрити свекруху в чаклунстві розкрила головну таємницю нашої родини

Коли Світлані виповнилося тридцять вісім, на той момент вона, вже багато років успішно керуючи банківським підрозділом, почала помічати за собою дивні речі. Світлана дико втомлювалася, ніби розвантажувала протягом усієї зміни мішки з вугіллям. Утома була такою сильною, що наприкінці робочого дня жінка не могла навіть підвестися зі свого крісла.

Вона сиділа цілковито знесилена доти, доки до неї в кабінет не стукав охоронець. За кермо в такому стані Світлана, звісно, сідати не могла. Коли вона поскаржилася чоловікові, той став забирати її після кожної зміни самостійно, відкладаючи будь-які справи. Спочатку Світлана думала, що просто зазнала професійного вигорання. Ще б пак, робота відповідальна, нервова, вимагає колосальних енергетичних затрат.

Але ж і раніше все було так само. Проте Світлана почувалася значно краще. Насамперед вони з Валерієм поїхали у відпустку. Далеко від дому й офісу Світлані стало набагато легше. От тільки щойно вона переступила поріг свого кабінету, втома накотила з іще більшою силою.

Вона пробувала обстежуватися в різних клініках, відвідувала психолога, але всі життєві показники були в нормі. Навіть психіатр лише похитав головою, повідомивши свій твердий діагноз — здорова. Бачачи, як кохана дружина мучиться, виконуючи навіть найпростіші повсякденні дії, Валерій і вирішив збудувати будинок.

Він знав, що працьовита й цілеспрямована Світлана нізащо не проміняє міське життя на сільське. Надто дорого їй далося колись вирватися з села. Але саме в цьому чоловік бачив вихід. Нічого не сказавши Світлані, він разом із донькою вибрав гарну ділянку неподалік від міста, щоб зручно було добиратися до роботи.

Будинок звели швидко. Валера не шкодував грошей. Це був його подарунок коханій жінці й матері його дитини. План був простий і надійний — дати дружині можливість утекти від міської метушні, яка так швидко й радикально позбавляла її будь-яких сил. У день свого сорокового ювілею Світлана отримала від чоловіка в’язку ключів.

— Що це? — здивовано вигукнула вона. — На ключі від машини не схоже. Та й мені начебто не треба оновлювати автомобіль.

— Краще, — загадково усміхнувся Валерій. — Це сюрприз, люба. Завтра зранку ми дещо кудись поїдемо.

— Але ми наче нічого не планували, — зніяковіла Світлана. — Ти ж знаєш, що я нічого святкувати не хотіла. Прикмета все-таки.

— Кинь, сорок років — прекрасний вік. Сам через це два роки тому пройшов. Та я й не святкувати пропоную. Подарунки, зрештою, ніхто не забороняв дарувати.

— Ти ж знаєш, мені нічого не потрібно, — Світлана вдарила чоловіка долонею в груди. — Я й так найщасливіша жінка на світі. У мене чудовий чоловік, прекрасна донька. От тільки самопочуття таке собі. Валеро, знаєш, я вже всерйоз думаю кинути роботу. Мені соромно це визнавати, але я просто не справляюся.

— Ця втома мене ніби пресом до землі притискає. А мені людьми керувати, за гроші відповідати? Ні, такими темпами я звільнюся і доведеться сісти тобі на шию та ніжки звісити.

— І чим би ти хотіла займатися, якби зі свого банку пішла? — примружився Валерій. — Скільки тебе знаю, без діла ти сидіти не зможеш.

— Це точно, — сумно всміхнулася Світлана. — Навіть не думала. Іноді взагалі виникає таке бажання — усе кинути й кудись у село переїхати. Так, це смішно звучить, адже я все життя від тих корівників тікала. Але зараз відчуваю — межа.

— А мені ж лише сорок. Невже так і виглядає старість? Ти подивися, як я сильно схудла. З дитинства я була повною і, на відміну від багатьох, ніколи не комплексувала. А зараз надягаю одяг і бачу, що він на мені бовтається. А ж їм я як завжди. Якби вірила в усяку нісенітницю, то навіть подумала б, що мене хтось прокляв….