Як моя спроба викрити свекруху в чаклунстві розкрила головну таємницю нашої родини

— Не кажи дурниць, — обійняв її чоловік. — Просто ти себе загнала. Не можна бути таким трудоголіком. Уже на що я цілеспрямований, але до тебе мені далеко. А щодо села… Знаєш, не таке вже й дурне бажання. Було б чудово одного дня перебратися в якесь тихе місце й жити собі на втіху. Тим більше Полінка вже зовсім доросла. Нині вступає до університету. Ми їй уже не потрібні, як раніше. Час летить. Жах. Не встигнеш озирнутися — вже не ти студентка, а твоя власна донька.

— Світлано! — з удаваною суворістю подивився на дружину Валерій. — Говориш, як столітня бабця. Тобі всього сорок. Попереду ще багато нового й цікавого. І не шкодуй, що донька виросла. Зате тепер можна на себе час витратити.

— Ти маєш рацію, — зітхнула жінка. — Ще б знати, на що витрачати. А то я все за кар’єрою гналася, а тепер навіть ручку в руці тримати важко.

Рано-вранці Валерій підняв нічого не розуміючу Світлану й велів одягатися. Поліна радісно підстрибувала в коридорі, вбравшись у яскравий спортивний костюм.

— Мені теж спортивне вдягати? — позіхаючи, поцікавилася Світлана. — Тільки не кажіть, що ми в похід ідемо. Я не готова.

— Надягни просто щось зручне, — підморгнув Валерій. — Можна це й походом вважати.

— Ох, чує моє серце якийсь підступ, — пильно подивилася на чоловіка з донькою жінка.

— Мамо, все нормально, клянуся, — захихотіла Поліна.

Автомобіль плавно вислизнув із міського павутиння вулиць на шосе. Що далі від’їжджала Світлана від міста, то легше їй ставало. Кудись випарувалася вічна втома, що її мучила. З плечей ніби камінь упав. Вона опустила скло й жадібно вдихнула густий смолисто-пилюжний запах.

— Чому ми рідко за місто виїжджаємо? — поцікавилася вона вголос. — У нас же так красиво тут. А ми або в місті, або за кордон їдемо. Але там теж місто або пляж. Ліс — ось справжній скарб. Поля, луки, річки… Я встигла забути, що народилася серед усієї цієї величі. Не знаю, куди ми їдемо, але мені вже подобається.

Валера з Поліною перезирнулися. А за хвилин двадцять автомобіль звернув із шосе й помчав у напрямку розсипаних по пагорбах будиночків із різнокольоровими дахами.

— Може, вже скажете, куди ми прямуємо? — занервувала Світлана.

— Терпіння, — не відриваючись від дороги, проголосив Валерій. — Ще п’ять хвилин, і ми на місці.

Чоловік не збрехав. Рівно за п’ять хвилин, подолавши невеликий схил, автомобіль пірнув у мальовничу улоговину, дном якої струменіла синя стрічка річки. Світлана з цікавістю розглядала будинки, що миготіли за вікном. Майже всі вони були новими. Багато котеджів здавалися однаковими, хоча траплялися й окремі шедеври архітектури.

Лише один будинок різко вирізнявся на тлі строкатої сучасності. Він височів над іншими й чорнів розпливчастою плямою на зелені пагорба. Від самого вигляду тієї хати Світлані стало моторошно. Але щойно вона перевела погляд далі, марення минуло.

— Ну от ми й на місці, — різко загальмував Валерій. — Ласкаво просимо, господине.

Чоловік спритно вискочив із машини, оббіг її й галантно відчинив пасажирські дверцята, простягнувши дружині долоню.

— Я не розумію, — озираючись довкола, сказала жінка. — Ми до когось у гості, чи що, запрошені? Щось я не пам’ятаю, щоб у нас тут знайомі жили. Боже, а будинок який! Заглядіння! От би нам колись оселитися в такому. Валеро, ти подивися, тут навіть вежа є. Неймовірно!

— Навіщо чекати якогось абстрактного «колись»? — засміявся чоловік. — Світлано, ну й недогадлива ти в мене. А ще аналітик. Це твій будинок. Ми з Поліною вирішили зробити тобі подарунок на ювілей.

— Що? — безглуздо витріщилася на своїх рідних Світлана. — Це такий жарт, так? Дуже смішно. Ха-ха-ха.

— Мамо! — насупила лоба Поліна. — Ну хто так жартує? Ти справді не розумієш?