Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— Ти молодець, Оленко, не те що я, — усміхнулася Ліза. — Хочеш, я подарую тобі свою дитячу книжку? Їй уже багато років. Ти читатимеш її й мене згадуватимеш.

Після цих слів Оленка насупилася, а Іван непомітно подав Лізі знак, що тема про книжки болюча для Оленки.

— Не вмію я читати, бо до першого класу не ходила, — сумно сказала Олена.

— Приходила репетиторка, але вона була така груба, що ми відмовилися від її послуг, — підсумував Іван. — Я намагався навчити її читати, але не дуже виходить. А няня відмовляється вчити, каже, що це не в її компетенції.

Ліза обтрусила спідницю від травинок, взула туфлі й, весело підморгнувши здивованій Оленці, сказала:

— То я можу навчити тебе читати, адже я вчителька молодших класів! Ми з тобою і перший клас встигнемо закінчити цього року екстерном. Піде?

— Піде! — Оленка була в захваті.

— Але в мене немає стільки грошей, щоб платити за всі уроки, — насупився Іван. — Репетиторку ми й то ледве потягнули, а тут ціла школа вдома.

— А мені не потрібні гроші, — махнула рукою Ліза. — Я просто хочу допомогти.

В Івана від таких слів витяглося обличчя від подиву. І тільки тепер до нього дійшло, що Ліза, ймовірно, сама потребує допомоги.

— А куди ви з валізою йдете? Переїжджаєте? А де чоловік?