Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— запитав він.

— Я пішла від нього. Розлучаємося. До речі, я вас шукала у справі бабусі, і ви самі дали мені візитівку.

— Так і є. Проходимо з донькою реабілітацію. Я потім про це розповім. А заодно розкажете мені докладніше, чому мене шукали. А куди ви йдете з поклажею, дозвольте спитати?

— Куди очі дивляться, — сумно відповіла Ліза. — Може, в недорогому готелі переночую, а вранці почну шукати житло. Я пішла з дому спонтанно всього годину тому.

— Тату, давай її до себе візьмемо, — Оленка смикнула батька за рукав. — Вона мені подобається.

Ліза усміхнулася, а Іван почервонів як помідор.

— Я й сам хотів запропонувати, — сказав він. — Можу виділити вам кімнату, якщо хочете. Грошей не візьму. Якось давно теж був у такій ситуації.

Ліза мовчки кивнула, і вони пішли втрьох додому.

— Тату, а де морозиво? — раптом запитала Оленка.

— Загубив дорогою, — розсміявся Іван, думаючи про себе, що знайшов дещо більше — друга й наставницю для своєї доньки.

Іван із донькою жили неподалік у трикімнатній квартирі з простими меблями й стомленим ремонтом.

— Звісно, не палац, але жити можна, — сказав Іван, коли вони увійшли до просторого передпокою. — Усі гроші йдуть на лікування доньки, тож ми з Оленкою не розкошуємо. Є можливість зробити операцію, і тоді донька зможе ходити, але це коштує цілий статок. А такого великого кредиту мені не дають.

— А де мама Оленки? — запитала Ліза.

— Вона загинула, коли рятувала Оленку. Дружина відштовхнула її, а сама потрапила під колеса вантажівки. Це було три роки тому. Такі справи.

Ліза співчутливо подивилася на молодого чоловіка, голови якого вже торкнулася рання сивина, і на маленьку дівчинку, що стійко трималася й терпіла біль. І раптом власні проблеми здалися їй такими дріб’язковими, що Ліза розсердилася на себе за свою слабкість.

— Так, де тут у вас кухня?