Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— Я дітей люблю, — зітхнула Ліза, — але йти проти чоловіка я теж не хочу.

— Так, ситуація у вас, — сказав слідчий, — що ж, додому так додому.

До центру вони доїхали мовчки. Іван Петрович думав про дивності у справі старенької, а Ліза — про те, чи правильно вона зробила, що сіла в машину до малознайомого чоловіка, і чи справді треба було поступатися чоловікові й відмовлятися від роботи в школі.

Перед тим як попрощатися, Іван Петрович простягнув їй візитівку.

— Якщо раптом щось згадаєте або з’являться нові деталі — телефонуйте будь-коли, Єлизавето Федорівно. Навіть якщо просто захочеться поговорити.

— Дякую, — тихо відповіла Ліза й сховала картку в сумочку.

Іван Петрович довіз Лізу до самого дому й поїхав у своїх справах. А вона стояла й дивилася йому вслід. Лізі здавалося, що разом із ним іде й надія на те, що винуватця загибелі бабусі Олени колись знайдуть.

— Ну що, що кажуть у поліції? — запитав Вадим, коли пізно ввечері повернувся додому.

— Нічого конкретного, — зітхнула Ліза, — справу закривають через брак доказів.

— А може, пожежники помилилися, і це зовсім не підпал? А, наприклад, несправна проводка? Га? Будиночок же старенький був.

— Не знаю, Вадиме, у мене голова обертом, — відповіла Ліза. — І вечерю я не приготувала: зранку на могилку до бабусі ходила, потім у слідчого просиділа.

Про те, що Іван Петрович довіз її додому, Ліза розповідати не стала, знаючи ревнивий характер чоловіка.

— Ну й гаразд, — раптом сказав Вадим, повеселівши. — Це діло треба відзначити.

— Що? — не зрозуміла Ліза.