Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— Кажу, контракт з іноземцями ми майже підписали. За місяць лечу до Берліна, щоб підписати всі папери.

— Як за місяць? — сполошилася Ліза. — А як же твій день народження? Ми ж хотіли його разом відсвяткувати.

Вадим махнув рукою:

— Значить, пізніше відсвяткуємо. Збирайся, за п’ятнадцять хвилин чекаю в машині, ми їдемо в ресторан.

Інша дружина зраділа б такій пропозиції чоловіка, але не Ліза. Вона терпіти не могла товариство пихатих багатіїв, до касти яких щосили прагнув приліпитися Вадим. Він навіть почав грати в гольф, якого не розумів і ненавидів, та ще й Лізу тягав із собою на поле.

Вона не любила вдавати милу й вислуховувати хвалебні оди чоловікові та іншим підлабузникам, звернені безпосередньо до директора холдингу та його зарозумілої дружини. До того ж за п’ятнадцять хвилин Ліза не встигла б як слід привести себе до ладу, укласти волосся, зробити макіяж і вибрати вбрання.

— І так щоразу! — вигукнула Ліза, коли Вадим зачинив за собою двері. — Сто разів казала, щоб попереджав раніше про такі речі.

У ресторані було багато гостей, і Ліза почувалася незатишно, на відміну від Вадима, який раз у раз когось вітав, поки вони з Лізою пробиралися до свого місця в глибині зали.

Раптом його погляд зупинився на сусідньому столику, за яким сиділа вродлива молода жінка й пильно дивилася на Вадима. Побачивши її, Вадим зблід і в ту ж мить зупинився.

Офіціант, який ішов за ним із тацею, від несподіванки не встиг загальмувати й налетів на нього. Тарілки з відбивними полетіли з таці просто на дорогий піджак Вадима.

— Дивись, куди йдеш! — червоніючи, закричав Вадим.

— Вибачте, я все відшкодую. Ви різко зупинилися, а я поспішав до столика, — белькотів переляканий хлопець.

— Скажи ще, що це я в усьому винен, — насідав Вадим, знаючи, що офіціант не посміє йому заперечити, боячись втратити роботу.

Хлопець мовчки збирав уламки й озирався на Вадима, який уже зняв піджак.