Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— Приносимо наші найщиріші вибачення, — підлещувався адміністратор, повний чоловік років п’ятдесяти з маленькими бігаючими очицями. — Сьогодні всі ваші замовлення — за рахунок закладу, а піджак ми приведемо до ладу протягом двох годин.

Адміністратор клацнув пальцями й покликав офіціанта, який винувато дивився в підлогу. Товстун передав йому піджак і тихо, щоб ніхто не чув, прошипів:

— До вечора, експрес-хімчистка, за твій рахунок, ясно?

Офіціант кивнув і, зітхнувши, пішов, несучи тацю з розбитими тарілками й нещасливий піджак. Вадим же із задоволенням спостерігав, як людина страждає з його вини.

Ліза обурено спостерігала за цим приниженням ні в чому не винної людини, але не сміла втручатися, бо знала, що Вадим зі злості може ще більше насолити бідоласі.

— Я піду, припудрю носик, — сказала вона чоловікові, який кивнув, вивчаючи меню.

Ліза швидко знайшла того офіціанта. Він пакував піджак Вадима, щоб віднести його в найближчу хімчистку. Хлопець похмуро глянув на неї й відвернувся.

— Я все бачила, — сказала Ліза, — ти не винен. Візьми гроші. Тут вистачить на чистку, на вечерю і на те, щоб хоч якось перед тобою вибачитися.

— Не треба, — ображено буркнув офіціант і почервонів.

— Ні, треба, — сказала Ліза й поклала перед хлопцем кілька великих купюр. — Більше нікому не дозволяй себе так принижувати.

Хлопець узяв купюри й здивовано подивився на Лізу.

— Вам добре говорити, ви багата, а я живу з бабусею, вчуся й заробляю собі на життя.

Ліза усміхнулася. Цей хлопець когось їй нагадав…