Як одна випадкова знахідка зруйнувала всі мої підозри щодо його «відряджень»

— Я не завжди була такою, як зараз, повір мені. І дуже шкодую, що не залишилася колишньою. А ще я прошу вибачення за свого чоловіка, вибач.

— Дякую, — офіціант усміхнувся. — Але я побіжу, а то хімчистка скоро зачиниться.

Ліза кивнула й кілька хвилин дивилася вслід хлопцеві, який так нагадував її саму в юності: таку ж бідну, але таку ж щасливу.

Скільки Ліза себе пам’ятала, усе життя вона прожила з бабусею. Батька в Лізи зроду не було, а мати дівчинки, вийшовши заміж удруге, залишила однорічну доньку на бабусиному піклуванні й утекла з новим чоловіком за кордон. Відтоді про неї не було ні слуху ні духу.

Бабуся Олена то лаяла недбайливу доньку, називаючи її зозулею, то плакала ночами, мріючи хоч раз побачитися з нею. Маленька Ліза заспокоювала бабусю й гладила її по сивіючому волоссю.

— Не плач, бабусю, ми з тобою й без мами проживемо. Дивися, як нам із тобою весело. Хочемо — в кіно ходимо, хочемо — солодощі їмо. І не треба мені ніякої матері.

— Та як же без мами? — бабуся Олена плакала й обіймала онуку. — Адже кожній дитині потрібна мати. А помру я, що тоді? На кого ти залишишся, моя горопашна?

— А ти не помирай, бабусю, живи довго, роби зарядку, — простодушно відповідала маленька Лізонька. — А мами мені ніякої й не треба.

Того дня Ліза вперше в житті збрехала бабусі, бо насправді їй дуже хотілося побачити маму й обійняти її. Вона завжди заздрила дітлахам у дитячому садку, які з криком «Моя мама прийшла!» бігли назустріч матерям і обіймали їх.

— Добре, Лізавето, житиму довго, — казала бабуся…