«Якщо ви дозволите мені залишитися, я приготую вечерю», — сказала бездомна дівчина вдівцю-фермеру

Саме із Софією виявилося найважче. Вона не влаштовувала сцен і нічого не вимагала. Просто поводилася з Оксаною так, ніби тієї не існувало. Подану тарілку відсувала, а сама їла руками сухе борошно, яке раніше давав їй батько. Спроба розчесати сплутане волосся щоразу закінчувалася однаково: дівчинка ухилялася й ховалася за курником. Навіть прибирання ставало приводом для спротиву. Варто було Оксані навести лад у її кімнаті, як речі знову опинялися розкиданими.

Дівчинка ніби захищала безлад від чужих рук. У ньому лишалося щось колишнє, знайоме; зміни вимагали визнати, що тепер усе буде інакше. А визнати це означало ще раз утратити матір. Софія не могла пояснити такого зв’язку словами, але відстоювала його з упертістю, яка не слабшала від доброго ставлення.

Оксана знала різні види горя. Упізнала вона й це: людина відмовляється від того, що могло б її зігріти, бо боїться звикнути, а потім знову втратити. Вмовляннями тут мало що зміниш. Вона не змушувала дівчинку їсти, не ловила з гребінцем і не намагалася обійняти всупереч волі. У неї не було права призначити день, до якого дитина мусить перестати горювати.

Вона просто лишалася. Піч розгорялася щоранку, їжа з’являлася в належний час, потрібні справи робилися. Софія могла відвернутися, піти, знову все порозкидати — присутність Оксани від цього не зникала. Якщо дівчинка колись наважиться наблизитися, місце поруч лишиться вільним. А поки що доводилося давати їй стільки часу, скільки було потрібно, і не плутати терпіння з байдужістю.

Хлопчик потребував іншої допомоги. Данило був худенький, неспокійний, ночами подовгу плакав від кольок. Михайло давав йому незбиране коров’яче молоко, і Оксана пов’язала з цим його муки. Вона стала розбавляти й підігрівати молоко, додавати дрібку цукру й краплю настою фенхелю, який посадила на підвіконні. Так вона намагалася полегшити стан дитини доступними їй засобами.

Менше ніж за тиждень кольки послабшали. За два тижні Даня вже спав до ранку, а за місяць його важко було впізнати: округлі щічки, усмішка, ручки, простягнуті до Оксани, щойно вона входила. Хлопчик не знав ні про їхню домовленість, ні про право лишатися, поки приносиш користь. Він упізнавав людину, біля якої йому було добре.

Спостерігаючи за сином, Михайло теж змінювався. Став раніше закінчувати справи в полі. Роботи не поменшало; просто тепер хотілося повертатися. За їжею він спершу розповідав про те, що треба зробити в господарстві, потім — про дітей. Поступово між ними виникли розмови, які ні до чого не зобов’язували й нічого не вирішували, але робили вечір легшим.

Оксана слухала уважно. Розпитувала про землю, про посіви, про худобу, і Михайло пояснював, не помічаючи, скільки говорить. Йому подобалося, що вона швидко розуміє. Часом він ловив себе майже на усмішці: можна було розповідати про звичну роботу людині, якій це було цікаво. Тиша за столом потроху перестала означати, що сказати одне одному нічого.

Але до одного імені вони так і не дійшли. Про Олену не говорили ні він, ні Оксана. Портрет лишався на стіні, пам’ять була в кожному кутку, а слів для неї в їхніх нових розмовах іще не знаходилося. Усе, що відбувалося в домі, існувало поруч із цим мовчанням.

Ще на другому тижні, у середу по обіді, приїхав сусід Степан. Його гнідий кінь давно минув свої найкращі роки, як і сам господар. Старого тут поважали; він теж був удівцем, тільки втратив дружину понад п’ятнадцять років тому. Увесь цей час жив сам на хуторі, надто великому для самотньої людини. Робітники давали раду господарству, а йому лишалися крісло-гойдалка, самогон і довгі години, які нічим було заповнити.

До Михайла він ставився як до сина, якого в нього ніколи не було. Час від часу приїздив подивитися, як той тримається. Сам він так і не оговтався після втрати дружини, але за молодшого сусіда тривожився щиро.

Того дня Степан зняв капелюха й озирнувся з неприхованим подивом. Дім змінився, на кухні клопоталася незнайома дівчина. Михайло коротко пояснив, звідки вона взялася і про що вони домовилися. Старий слухав, переводячи погляд із господаря на Оксану, потім на дітей. Він прожив досить, щоб не квапитися з висновками про чужу долю.

Каву прийняв, хліб скуштував. Похвалою стало коротке схвальне хмикання — від Степана й це було чимало. Ні згоди, ні осуду вголос не висловив. Тільки перед від’їздом відвів Михайла набік.

— Дівчина, схоже, хороша. І дім у тебе я давно таким не бачив. Але в селі вже говорять.

Торговці встигли рознести новину. Особливо старалася Галина, кума Олени, що тримала крамницю на площі. Вона розповідала всім, хто слухав, що вдівець поквапився привести іншу жінку, навіть не витримавши належної жалоби.

Михайло спалахнув. Степан підняв руку, стримуючи його від відповіді, яка зараз однаково не дійшла б до кривдниці.

— Я тебе судити не приїхав. Хто як живе, той і знає, що йому допомагає. Тільки будь обережний. Іноді від сільського язика більше лиха, ніж від річки, що вийшла з берегів…