Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
У готельному номері Григорій говорив уже офіційно. Марина слухала півтори години, не перебиваючи, Артем записував дозволені старим подробиці, а Ілля стояв біля дверей. Коли розповідь закінчилася, слідча довго вивчала мапу й фотографії. Самих лише свідчень для суду було недостатньо. Якщо злочинці справді збиралися знищити шахту до листопада, відкладати пошук доказів не можна було.
Марина запропонувала йти негайно. Дмитро погодився вести групу, відсунувши думки про батька: військова служба навчила його відділяти особисте від завдання. Підготовка забрала один день. Слідча привезла професійні ліхтарі, розширену аптечку й супутниковий пристрій зв’язку. Ілля офіційно отримав службову рушницю й наполіг на участі — після року страху він хотів сам побачити, чим усе завершиться.
Артема намагалися залишити в селищі через травми, однак журналіст відмовився. Це було його розслідування, заради нього він провів тиждень у погребі й не збирався відходити вбік перед найважливішим етапом. Григорій, навпаки, чесно визнав, що хворе коліно не витримає дводенного переходу. Зате він намалював докладну схему й перелічив орієнтири: роздвоєний кедр, сухе русло й скелю, схожу на кінську голову.
Вхід, за його пам’яттю, був із північного боку скелі. Коли об’єкт закривали, металеві двері засипали землею й прикрили гіллям. Шукати слід було невелике прямокутне просідання ґрунту. На світанку Дмитро повів групу західніше прямого маршруту, хребтом і через глибоку долину. Шлях був важчий, зате відводив від зимів’я, де напевно й далі чергували люди викрадачів.
Перший день минув спокійно. Осінній ліс палав жовтим і багряним, горобина червоніла на тлі темної хвої. Дмитро тримав рівний темп, Грім ішов поруч. Марина рухалася впевнено й ощадливо, Ілля замикав ланцюжок, а Артем, усупереч очікуванням, не відставав. Лише по стиснутих губах було видно, якою ціною дається йому кожен підйом.
Під час коротких зупинок ніхто не розходився й не розпалював зайвого вогню. Дмитро перевіряв напрямок вітру й дослухався, Марина звіряла зв’язок, Ілля стежив за пройденою стежкою. Артем беріг карту пам’яті в підкладці ременя, хоча її вміст уже частково дублювався. Група складалася з дуже різних людей, але небезпека швидко навчила їх рухатися як єдине ціле й розуміти жест раніше, ніж пролунає команда.
На привалі біля струмка Дмитро помітив свіжий відбиток великого армійського черевика. Слід був одиночний і йшов убік, як у розвідника, що перевіряв маршрут. Іншим він нічого не сказав, але після цього вибирав місця зупинок особливо ретельно. Уночі розпалили крихітне бездимне вогнище й розмовляли пошепки. Артем запитав Марину, чи здогадалася вона, хто ховається за словом «хазяїн».
Слідча відповіла, що версія є, але ім’я без підтвердження вимовляти не можна. Якщо вона помилилася — це серйозне звинувачення невинного; якщо має рацію — говорити вголос у лісі, не знаючи, хто слухає, ще небезпечніше. Дмитро оцінив її обережність. Наступного дня близько полудня група дісталася скельного виступу й упізнала описану Григорієм кінську голову.
Двадцять хвилин пішло на пошуки западини біля північного схилу. При простукуванні земля під нею відгукувалася порожнечею. Копали по черзі, аж поки лопата не дзенькнула об метал. Під півметровим шаром ґрунту виявилися важкі іржаві двері. Засув довелося зривати ломиком; протяжний скрип сполохав птахів далеко довкола й напевно був чутний кожному, хто перебував поблизу.
За дверима відкрилася шахта. Звідти потягло сирістю, старим металом і законсервованим хімічним запахом. Дмитро першим спустився іржавими сходами, за ним — Марина, Артем та Ілля. Унизу горизонтальний штрек тягнувся приблизно на сорок метрів і роздвоювався. На стінах збереглися кабелі, бурові інструменти й ящики з вицвілим відомчим маркуванням, ніби робітники одного разу вийшли звідси й більше не повернулися…
