Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
Лівий хід поступово знижувався і за двадцять метрів вивів їх у прямокутний зал розміром із невеликий склад. Уздовж стін тягнулися грубо зварені металеві стелажі. На них стояли двадцять чотири замкнені й опечатані ящики, кожен завбільшки з велику валізу. На замках збереглися старі гербові пломби, а трафаретний напис на боковинах містив шифр і дату — 1962 рік.
Ілля дістав компактний болторіз і взявся за найближчий замок. З першого разу товста дужка не піддалася; довелося навалитися всією вагою. Коли метал нарешті луснув, кришка трохи піднялася з тихим шипінням: внутрішня прокладка шість десятиліть не пропускала повітря. Під нею лежали туго набиті картонні теки із зав’язками.
На титульному аркуші червоним було проставлено гриф найвищої секретності й зазначено вимогу зберігати матеріали безстроково. Нижче значилися березень 1962 року й печатка закритого відомства. Дмитро не знав абревіатури, зате Марина впізнала її й помітно напружилася. За шифром ховалася не звичайна служба безпеки й не військова розвідка, а спеціальний відділ біологічних розробок, який формально ніколи не існував.
За відомостями Марини, відділ діяв від кінця п’ятдесятих до середини шістдесятих років, приховуючи лабораторії під виглядом геологічних партій. Вона лише раз натрапляла на згадку про нього в закритому архіві. Теки містили машинописні протоколи, рукописні таблиці, графіки й медичні висновки. Більшості термінів Дмитро не розумів, але сенс слова, що повторювалося, був очевидний: випробування.
Документи збереглися майже ідеально. Між сторінками лежала суха калька, чорнило не розпливлося, металеві скріпки лише почали темніти. Ретельність зберігання свідчила, що папери не збиралися знищувати в 1962 році: їх залишили як цінний архів для тих, хто мав право повернутися. Покинутою шахта виглядала лише зовні. Хтось знав про її вміст усі ці десятиліття й вважав, що доступ до нього залишиться під контролем.
Піддослідних позначали номерами, а поруч указували дати процедур і реакцію організму. Наприкінці одного розділу синім чорнилом зробили позначку про тих, хто вижив. Кілька в’язнів виявили стійкість до препарату й були відокремлені від решти. Відомості про їхню подальшу долю переносилися до додатка номер два.
У протоколах люди перетворювалися на показники. Вік, вага, тиск і час реакції вміщувалися в рівні графи, тоді як імена вважалися непотрібними. Саме цей безособовий порядок лякав сильніше за потріскані стіни: те, що відбувалося тут, не було зривом окремих жорстоких охоронців. Його планували, вимірювали й оформлювали як звичайну роботу. За кожним акуратним рядком стояла людина з колони на фотографії Григорія.
Артем ступив до інших ящиків, але Марина раптом схопила його за руку й підвела голову. За мить почув і Дмитро: з боку входу долинали приглушені чоловічі голоси, потім по металевих сходах ударили важкі підошви. Поки вони вивчали документи, до шахти підійшли інші люди.
Дмитро жестом наказав погасити ліхтарі. Залишивши один промінь, спрямований у землю, він приготував рушницю. Ілля зробив те саме, Марина безшумно вийняла пістолет. Грім завмер поруч із господарем і навіть не загарчав. За голосами визначити точну кількість незнайомців було важко: один уже спускався, ще двоє чи троє залишалися нагорі.
Група відступила за поворот недослідженого правого штреку. Артем притиснув до грудей відкритий ящик із теками. Чужий ліхтар обвів зал і зупинився на розрізаному замку. Той, хто спустився, одразу повідомив напарникові, що тут побували сторонні. Він перевірив лівий тунель, повернувся до стелажів і вирішив, що порушники вже пішли.
Голос згори наказав не чіпати документи, піднятися й оточити околиці. Кроки знову задзвеніли по сходах, потім голоси віддалилися. Дмитро вичекав вісім довгих хвилин. Головний вихід тепер контролювали озброєні люди, які зовсім скоро почнуть прочісувати ліс. Залишався тільки правий штрек і надія на старі правила безпеки, що вимагали влаштовувати в шахтах другий вихід…
