Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою

Григорій підтвердив здогад. Замолоду він бачив подібні колони, які проводили через район до виправних таборів. У людей на фотографії були номери на одязі, запалі обличчя й однакова настороженість. Старий нарахував близько сорока чи п’ятдесяти в’язнів і приблизно двадцять охоронців. Усю колону повели від зимів’я в бік шахти.

Він залишався в укритті до вечора, потім провів у лісі всю ніч. Машини не від’їжджали. Уранці Григорієві довелося піти, але за три дні він повернувся. Ні вантажівок, ні охорони, ні в’язнів уже не було. На стежках не лишилося слідів зворотної колони. Лише біля входу до шахти темнів великий шмат свіжої, пухкої землі.

Григорій попрямував до селища, маючи намір розповісти владі, але біля дому на нього чекали двоє незнайомців у цивільному. Вони чемно запитали, чи не бував він у північному секторі й чи не бачив там машин. Їхні холодні, нерухомі очі пояснювали більше за будь-які погрози. Старий збрехав, що полював в іншому місці. Незнайомці не повірили, однак фотографії й мапу він устиг сховати.

Після їхнього відходу Григорій ще довго не наважувався дістати коробку. Він розумів, що за ним могли стежити, тому переніс знімки лише за кілька днів і більше не тримав їх разом зі звичайними речами. Провина за мовчання переслідувала його, але страх був не вигаданим: люди, які зустріли мисливця біля власного дому, знали його маршрут раніше, ніж він устиг комусь про нього розповісти.

Багато років Григорій шукав людину, якій зміг би передати коробку, але щоразу боявся помилитися. Він обережно розгорнув мапу по витертих згинах. У північній частині стояв жирний червоний хрест і хімічним олівцем було написано попередження: «Не ходити — смерть». Від зимів’я до позначки було близько вісімнадцяти кілометрів: досить далеко, щоб не натрапити випадково, і досить близько, щоб зв’язок не викликав сумнівів.

За словами старого, під цим хрестом була шахта, куди в серпні 1962 року повели в’язнів. Артем тихо зауважив, що відомості про долю цих людей і секретні відомчі матеріали перетворять справу на злочин зовсім іншого масштабу. Григорій відповів, що тепер більше не має права мовчати.

Коли всі почали збиратися до Марини, старий затримав Дмитра біля дверей. Він говорив ледь чутно, щоб Артем не розібрав слів. Серед в’язнів Григорій особливо добре розгледів останнього в колоні — високого світловолосого чоловіка років тридцяти. Той озирнувся перед тим, як зникнути за деревами. Старий знав батька Дмитра змалку і тоді вирішив, що впізнав саме його.

Одразу після зізнання Григорій відступив: бінокль був старий, відстань велика, за точність він не ручався. Але сказаного вже не можна було повернути. Дмитрові було два роки, коли Павло Іванович Левченко зник. Мати все життя розповідала синові, що батько пішов на полювання й не повернувся; тіла так і не знайшли. Тепер Дмитро вперше допустив, що відома йому історія могла бути неповною, а справжні обставини зникнення — значно страшнішими…