Єгер знайшов у лісі покинутий мисливський будиночок, але справжня таємниця ховалася під підлогою
Артем розшукав колишнього працівника поліції, давно вже на пенсії. Той невиразно пам’ятав дивний випадок 1970 року: у невеликому промисловому місті затримали виснаженого чоловіка без документів. Затриманий назвався чужим ім’ям, плутався у відповідях і явно боявся офіційної перевірки. Його відбитки спробували звірити зі старою картотекою, після чого в справі з’явилося інше прізвище — Левченко.
Допитували чоловіка недовго. Потім його або втратили з поля зору, або хтось навмисне припинив перевірку. В архівній картці зберігся один аркуш без рішення і дві казенні фотографії — анфас і профіль. На них був худий чоловік близько сорока років із запалими щоками й утомленими світлими очима. Дата збігалася з місяцями після втечі з D-7.
Артем надіслав знімок Дмитрові о третій ночі. Той довго дивився на екран, потім підвівся й підійшов до дзеркала. Збігалися лінія вилиць, посадка очей, форма брів і навіть звичне напруження в кутиках рота. Сумнівів майже не лишалося: на картці був Павло. Уперше Дмитро бачив обличчя батька не на старій родинній світлині, а таким, яким воно стало після шахти, восьми років закритої установи й втечі.
Фотографія не давала відповіді, але змінювала сам пошук. До неї Павло існував у документах як ім’я між датами; тепер Дмитро міг дивитися в його очі й бачити пережитий час. Казенний знімок робили для контролю, однак через десятиліття він став єдиним підтвердженням свободи. Людина на ньому була виснажена й насторожена, але вже перебувала не за огорожею D-7.
Після затримання слід знову зникав. Більше в картотеках Павло не з’являвся, офіційних документів на своє ім’я не отримував. Чи живий він тепер, коли йому було б уже за дев’яносто, ніхто сказати не міг. Найімовірніше, ні, але Дмитро не дозволяв імовірності перетворюватися на факт. Колись його самого три дні вважали зниклим під час служби, а він усе-таки вийшов до своїх. Відсутність відомостей іще не була доказом смерті.
Григорій вислухав розповідь про архів, втечу й фотографію, після чого довго дивився в стіл. Потім зізнався, що весь минулий рік не наважувався повідомити ще одну деталь. Він боявся порушити давнє мовчання й не міг підтвердити свій здогад, але знайдена картка більше не дозволяла приховувати цю зустріч.
Пізньої осені 1973 року Григорій полював далеко на півночі, біля хребта. Негода притисла його до незнайомого зимів’я — зовсім маленького, старого, схованого так добре, що випадкова людина пройшла б за кілька кроків і не помітила. Усередині жив худий світловолосий чоловік років сорока. Документів він не показав, прізвища не назвав, представився Павлом.
У ті роки в лісах переховувалися різні люди, і Григорій не вважав себе вправі ставити зайві запитання. Через заметіль вони провели разом два дні. Господар говорив мало, але уважно слухав, добре тямився на книжках і вмів підтримати розмову. Було помітно, що він звик жити так, щоб не лишати слідів і не прив’язуватися до місця.
Другого вечора чоловік почав розпитувати про селище й знайомі родини. Поміж іншими прізвищами обережно згадав Левченків. Григорій відповів, що Надія Левченко жива й сама ростить сина. Хлопцеві вже тринадцять, він здоровий, часто ходить до лісу і, схоже, виросте справжнім мисливцем. У 1973 році Дмитрові справді було тринадцять.
Незнайомець не став уточнювати ім’я дитини. Він довго мовчав біля печі, дивлячись на вогонь, а потім сказав лише: «Це добре. Головне, що росте». Після цих слів до родини більше не повертався. Григорій тоді запідозрив, що перед ним Павло, але зрозумів, що той ховається від влади, і зробив вигляд, ніби нічого не помітив.
Уранці заметіль послабшала, і мисливець зібрався в дорогу. Господар зимів’я стояв у прорізі й дивився йому вслід. Григорій відійшов на кілька десятків кроків, озирнувся й побачив підняту долоню. Чоловік не махав і не кликав — просто тримав руку, ніби передавав через випадкового гостя те прощання, яке не міг адресувати дружині й синові напряму. Григорій відповів таким самим жестом і пішов…
