За п’ять років чоловік вирішив повернутися до дружини, певний, що вона зрадіє. Та повернення виявилося зовсім не таким, як він уявляв

Стоячи перед дзеркалом у передпокої, він розправляв комір нової шкіряної куртки. За п’ять років Оксана, звісно, встигла і виплакатися, і заспокоїтися. Але нового чоловіка в неї напевно немає: кому зараз потрібна така тихоня? Ще пошукає когось, а потім зрозуміє: кращого за нього в неї нікого не було. Такими чоловіками, як він, не розкидаються.

Він купив великий букет білих троянд — колись вона їх любила, — добрий коньяк і дорогі цукерки. Через спільних знайомих дізнався адресу. Виявилося, колишню квартиру Оксана продала кілька років тому й перебралася ближче до центру.

«Розумно розпорядилася, — подумки схвалив Андрій. — Хоч гроші не спустила».

У п’ятницю ввечері, під дрібною мжичкою, він підійшов до її нового будинку. Міцна монолітна багатоповерхівка, закритий двір, підземний паркінг. Андрій піднявся на сьомий поверх, зручніше влаштував квіти й прокашлявся. Перш ніж подзвонити, надав обличчю винуватого виразу.

Із квартири долинула негучна мелодія. За дверима поки не було чути кроків, і він устиг уявити зустріч: Оксана завмерла, долоня притиснута до рота, в очах сльози. Йому вже ввижалося, ніби довге блукання скінчилося і зараз його впустять назад у колишнє тепло.

Нарешті хтось підійшов. Клацнув замок, важкі двері відчинилися…