Заради операції синові Марина влаштувалася до паралізованого багатія

— 15 крапель, — сказав він. — Пів року тому було вісім. Він збільшує дозу повільно, як добрий садівник. Якби я ковтав усе, вже лежав би в родинному склепі, і жодна експертиза нічого б не знайшла. Сердечник лежачий, 48 років. Чого ви хочете?

— Чому не поліція?

— Бо в мене немає нічого, крім крапель. А краплі за рецептом. Рецепт від лікаря. Лікаря знайшов Віктор.

Він витер рота краєм простирадла.

— І тому що я не знаю, він сам чи з нею.

— З ким?

— З Іриною, дочкою. Пауза. Прийомною. Їй 27. Я взяв її з будинку маляти, коли їй було три. Місяць тому вона питала у Віктора код від сейфа. Я чув крізь стіну. Тут стіни тільки на вигляд товсті. Дім старий, дерево всохло. Питала наполегливо. Двічі.

Марина вилила таз у раковину за ширмою. Каламутна вода пішла в злив із довгим ковтальним звуком.

— Чого ви від мене хочете?

— Очей, ніг, рук.

Кравченко дивився на неї впритул, і вона не відвела погляду, хоч витримувати цей погляд важко, як піднос із повними склянками.

— Мені потрібна людина, яка ходить по дому законно. Знайди мені папери. Віктор щось робить із документами. Я підписував довіреності, коли ще вірив йому. Знайди, і я оплачу операцію твоєму синові, всю, і реабілітацію.

Рушник у руках Марини був викручений насухо. Вона викручувала його ще раз, іще, поки махрова тканина не закипіла.

— Мені потрібен аванс, — сказала вона. — Половина сьогодні, переказом у клініку напряму, щоб син потрапив у чергу на операцію. Тоді я ваша.

Кутик рота Кравченка сіпнувся коротко вгору.

— У тумбочці, під другою дошкою, телефон. Набери, я продиктую. У мене лишився один рахунок, про який Віктор не знає. Останній.

Кабінет Кравченка містився в північному крилі, і туди Марина потрапила на четвертий день із відром і ганчіркою за усним розпорядженням хворого, яке вона сама ж і вигадала.

— Степан Романович мугикав і показував очима. Я зрозуміла, просить витерти пил у кабінеті. Йому важко, що там усе заростає.

Левченко вислухав, дивлячись не на неї, а трохи вище її голови.

— Показував очима? — повторив він. — Треба ж, а мені очима нічого не показує.

— Може, ви не так дивитеся? — сказала Марина рівно й перехопила відро іншою рукою.

Вода в ньому хитнулася, лизнула край.

— Ключ повернете о шостій особисто мені.

Кабінет пах пилом, старою шкірою й вистиглим деревом. Так пахнуть кімнати, де давно не дихають. Паркет тут був інший, ніж у коридорах, дубовий, набірний, ялинкою. І кожна планка озивалася під ногою своїм голосом.

Марина пройшла кімнату двічі, запам’ятовуючи, які дошки мовчать. Мовчали три: біля вікна, біля каміна і під килимом, ліворуч від столу. Вона почала зі столу законно, з ганчіркою в руці. Шухляди були замкнені, але замки старі, з широкою шпариною. Шпилька для волосся, розігнута й загнута наново, увійшла в третій замок як рідна.

Теки, договори оренди копалень, звіти, копії, копії, копії — і всі свіжі. Папір білий, хрумкий, хоча дати стояли п’ятирічної давнини. Марина терла аркуш між пальцями. Справжній старий документ так не хрумтить. Він м’якшає, як тканина.

Дошка біля дверей рипнула. Марина згорнула теку в шухляду, засунула й повернулася з ганчіркою до стільниці, круговими рухами. Спина розслаблена, лікоть ходить рівно.

У дверях стояла Ірина, висока, у темному светрі. Волосся зібране недбало, як у людини, якій нема для кого його вкладати. Вона не ввійшла, лишилася на порозі, привалившись плечем до одвірка, і дивилася на Маринині руки.

— Пил зазвичай витирають вологою ганчіркою зверху вниз, — сказала вона. — А не сухою по колу і не над замковими щілинами.

Ганчірка в руці Марини не збилася з ритму.

— Мене в лікарні вчили по-іншому. Я санітаркою працювала.

— Санітаркою?

Ірина відштовхнулася від одвірка й увійшла. Дошки під нею рипіли всі підряд. Вона не ховалася, вона тут жила.

— Знаєте, що цікаво, Марино Іллівно? За 3 роки у батька змінилося дев’ять доглядальниць. Віктор звільняв кожну, яка затримувалася довше ніж на 4 місяці. А вас він узяв сам особисто, оминувши агентство. Ви не питали себе, чому?

— Може, у мене добрі рекомендації?

— Може…