Зглянувшись над побитим волоцюгою, заможна жінка дозволила йому переночувати у своїй лазні
«Я згадав, Марино, я згадав, хто я такий. Цей міст збудував я». Від несподіванки Марина різко скинула швидкість.
У її голові зчинився вир думок. Як і всі в місті, вона чудово знала історію цього грандіозного будівництва, що розтяглося на кілька років. Міст зводила будівельна компанія «МістПроєкт», а керував усім проєктом відомий інженер-мостобудівник Коваленко.
«Зачекайте, але як це можливо?» — розгублено запитала Марина, зменшуючи швидкість.
Чоловік повернув до неї своє просвітліле й водночас змучене обличчя. Сльози висохли, і в його пронизливому погляді більше не було колишньої порожнечі — у ньому палало гірке усвідомлення. «Це я, Марино», — наполягав він упевнено.
«Коваленко — моє справжнє прізвище. Я певен».
Повернувшись до особняка, Марина відправила Леоніда до лазні, щоб він оговтався після пережитого потрясіння, а сама пішла до будинку. Вона схвильовано відкрила ноутбук і за запитом «Коваленко і міст» доволі швидко знайшла репортажі про відкриття мосту.
На екрані з’явилася стара фотографія. На тлі новеньких пілонів міського мосту стояв статний гладко виголений чоловік з упевненим поглядом. Він виглядав молодшим і міцнішим, однак схожість усе одно була разючою.
Вона озирнулася на двері, не знаючи, як бути. Жодних сумнівів не лишилося: її випадковий бездомний гість виявився інженером-мостобудівником Андрієм Михайловичем Коваленком. Вона схопила ноутбук, добігла до лазні й із порога заторохтіла:
«Андрію, розкажіть мені все, що вам удалося згадати».
Чоловік із видимим напруженням потер скроні, вдивляючись кудись у порожнечу, і заговорив хрипким від хвилювання голосом: «Пам’ять повернулася не повністю, але я згадав дещо. Мій близький друг, діловий партнер і співвласник компанії Сергій Бондаренко запросив мене відсвяткувати успішне завершення будівництва. Пам’ятаю, як він налив мені коньяку, а далі — провал, темрява. Цей мерзотник мене опоїв. Отямився я вже в якомусь темному місці. Мене утримували силоміць. Сергій періодично тицяв мені якісь папери, змушував підписувати. Я був наче в тумані, нічого не тямив. Пам’ятаю, як він лютував, а потім — голоси, і знову провал». Руки чоловіка помітно тремтіли, але він продовжував свою страшну розповідь.
«Пам’ятаю, як вибирався з неглибокої ями посеред глухого лісу. Зовсім не розумів, де я і хто я такий. Перші дні, а може, тижні чи навіть місяці, я взагалі існував ніби в маренні. Блукав дорогами, харчувався чим доведеться, іноді добрі люди підгодовували мене. Якось дістався міста й прибився до місцевих волоцюг у тепловому колекторі, які й прозвали мене “Лісовиком”». Марина слухала його, затамувавши подих, і не могла повірити в цю моторошну історію…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇
