Жінка-хірургиня допомогла пораненому безхатькові вночі, не підозрюючи, кого зустріне вранці в клініці
Зоренко підвівся. Рухався він рівно, та Марта бачила те, чого інші, ймовірно, не помічали: як обережно він переносить вагу, як на мить притискає долоню до боку, як стримує біль між вдихом і видихом.
Він заговорив без папірця. Голос виявився глибоким, спокійним, майже теплим.
— Я знаю, багато хто боїться, що прихід фонду зробить лікарню недоступною для звичайних пацієнтів. Тому скажу одразу: базова допомога збережеться. Люди отримуватимуть її в межах обов’язкової медичної програми, як і раніше. Ми не прийшли сюди, щоб забрати в міста лікарню. Ми прийшли, щоб повернути їй можливості.
У залі стало тихіше. Навіть найнедовірливіші слухали.
— Я виріс у цьому місті, — продовжив він. — Давно живу й працюю в іншому місці, але звідси в мене все почалося. Тому для мене цей проєкт не лише фінансовий. Ми плануємо ремонт корпусів, закупівлю обладнання, нові діагностичні відділення, перегляд зарплат. Комерційні послуги будуть, але вони мають допомагати утримувати лікарню, а не замінювати нормальну допомогу.
Люди переглядалися. В очах медсестер з’явилася обережна надія, яку вони намагалися не показувати надто явно.
Коли збори добігали кінця, Зоренко повернувся до керівництва.
— І ще одне робоче питання. Для завершення аудиту моїй юридичній групі знадобляться оригінали медичних карт пацієнтів, які проходили клінічні випробування за останні три роки. Не копії й не зведені таблиці, а первинні документи. Нам потрібно звірити їх зі звітами, які ви надсилали до наглядових органів.
Гнатюк зблід так різко, що це помітила навіть Марта.
Зоренко зробив вигляд, ніби не побачив.
— Сподіваюся, з доступом до архіву труднощів не виникне?
Після зборів люди потяглися до виходу, і Марта опинилася в коридорному натовпі майже поруч із групою, що супроводжувала Зоренка. Левицький ішов трохи збоку, говорив швидко, гладко, з тією улесливою участю, яка в нього з’являлася лише перед тими, кого він вважав сильнішими за себе. Гнатюк рухався позаду й виглядав так, ніби комір сорочки раптом став йому замалий.
Біля дверей до адміністративного крила Зоренко ненадовго озирнувся. Його погляд ковзнув по обличчях, зупинився на Марті — і наступної миті він ледь помітно підморгнув їй.
Так швидко, що вона могла б вирішити: здалося.
Та не здалося.
Марта лишилася стояти біля стіни, доки делегація зникала за поворотом. Отже, він упізнав її. Отже, пам’ятав ніч, її квартиру, шви, заборону на швидку. І чомусь мовчав.
В ординаторській було порожньо. Чайник ще тримав тепло, і Марта налила собі води в горнятко, хоч пити не хотілося. Вона взяла сумку, збираючись нарешті піти, та двері розчахнулися так різко, що ручка вдарила по стіні.
На порозі стояв Куций. Краватка з’їхала, волосся розкуйовдилося, обличчя набуло сіркуватого відтінку.
— Марта, добре, що не пішла, — видихнув він. — Швидко в архів. Ось ключі.
Він сунув їй зв’язку.
— Навіщо?
— Треба перебрати карти за останні три роки. Усі, хто проходив клінічні випробування. Розділиш на дві стопки. Де все чисто — окремо. Де ускладнення, тяжкі побічки, інвалідність, смерті після лікування — окремо. Зрозуміла?
Вона дивилася на нього й не вірила.
— Мироне Павловичу, ви зараз серйозно? Я не спала нормально дві доби. Я вийшла у свій вихідний, бо ви благали приїхати. Архів — не моя робота.
— Не твоя? — він підвищив голос, і на губах виступила піна. — А чия? Ти лікарка, карти читати вмієш. Давай без розмов.
— Чому це не можна зробити завтра комісійно? — Марта повільно поставила горнятко на стіл. — Чому просто зараз? Після того як Зоренко попросив оригінали?
Куций сіпнувся, ніби вона вдарила його по болючому місцю.
— Менше питань — довше працюєш, — кинув він. — Тобі сказали: іди й роби.
— А що потім буде з цими картами?
Він на секунду втратив контроль, і в голосі прорвалася злість, змішана зі страхом.
— Та спалять, мабуть! Тобі-то що? Не лізь, куди не просять.
Слово повисло між ними.
Марта більше не сперечалася. Сперечатися з людиною, яка сама не розуміла, наскільки себе видала, було безглуздо. Вона взяла ключі й спустилася в підвал…
