Жінка не відразу зрозуміла, чому її відображення так різко змінилося всього за одну ніч

Ганна Петрівна одразу похитала головою.

— Ні, моя хороша. Я і з притулку любитиму тебе не менше. Але тягарем бути не хочу. У тебе робота, навчання, свої турботи. І очі лікувати треба, а не стару на себе звалювати.

Марина усміхнулася крізь хвилювання:

— От переїдете — і займуся очима. Обіцяю.

Ганна Петрівна не погодилася ні того дня, ні наступного. Вона довго опиралася, казала, що звикла, що дає собі раду, що не хоче заважати. Але Марина впертістю вдалася в Ніну. Вона не тиснула, не квапила, просто поверталася до цього знову й знову. І зрештою Ганна Петрівна здалася.

На роботі Марина спершу нікому нічого не розповідала. Мовчала і тоді, коли оформляла всі необхідні папери, і тоді, коли Ганна Петрівна вже переїхала. Їй хотілося зберегти це при собі, як крихке тепло, яке легко сполохати зайвими словами.

Але колеги зміну помітили. Марина не стала гучною, веселою, безтурботною. Ні. Просто в ній з’явилася інша тиша — не порожня, а спокійна. Ніби в її квартирі знову засвітилося світло.

Потім вона сказала, що за кілька днів їй мінятимуть кришталик. Колеги зустріли новину радісно, майже оплесками, і відразу зажадали влаштувати маленьке свято, коли операція мине добре.

— Я якраз хотіла вас запросити, — сказала Марина. — Тільки святкуватимемо в мене. У суботу. Приходьте з родинами.

— Ми згодні! — майже одночасно відповіли жінки…