Жінка не відразу зрозуміла, чому її відображення так різко змінилося всього за одну ніч

Своїх дітей у Ганни Петрівни не було. Онуків — тим більше. Так склалося не тому, що вона була холодною чи вимагала від життя надто багато. Просто з ровесниками не склалося, потім не склалося й із чоловіками старшими. Хтось залицявся, хтось кликав заміж, хтось обіцяв спокійне життя, але серце мовчало.

Вона сховалася в роботі й книжках. Бібліотека, де Ганна Петрівна пропрацювала тридцять років, вважалася однією з найкращих серед подібних. Там були рідкісні видання, постійні читачі, зустрічі, виставки, гуртки. Вона жила цим так довго, що не помітила, як її власне життя звузилося до квартири, книжкових полиць і дороги на роботу.

Схаменулася вона, коли похід до найближчого магазину почав здаватися випробуванням. Спершу зверталася по допомогу, ще якийсь час намагалася триматися вдома, потім стала дізнаватися, як потрапити до закладу для самотніх літніх людей. Із квартирою все оформила офіційно й отримала місце в нещодавно відкритому притулку в іншому населеному пункті.

На притулок вона не скаржилася. Працівників хвалила, сусідку по кімнаті називала балакучою, але тактовною. Обтяжувало її тільки одне: справжніх любителів читання серед мешканців було мало. Частіше обговорювали новини, передачі й чужі історії.

Тому в квартирі Марини Ганна Петрівна одразу помітила книжки. Вони стояли тут не для краси і не для заповнення порожніх полиць. Вони жили: біля ліжка, на столику, в шафі, на підвіконні. Марина розповіла їй про бабусю Ніну — теж бібліотекарку, теж жінку, яка віддала книжкам і людям майже всю себе. І зізналася, що вперше зупинилася біля Ганни Петрівни через почерк.

Той день, коли Марина зважилася покликати її до себе назавжди, вона потім пам’ятала в усіх дрібницях. За вікном ішов дрібний дощ. На кухні пахло яблучним пирогом. Ганна Петрівна сиділа за столом і поправляла окуляри.

— Бабусю Аню, — почала Марина і сама почула, як здригнувся голос. — Переїжджайте до мене. Не на вихідні. Назавжди…