Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

Інна Савчук дізналася про обмеження доступу за п’ятнадцять хвилин. Пароль Інни раптом перестав діяти: архів більше не відкривався.

Вона зрозуміла все швидше за Дмитра. Не стала кричати на системного адміністратора, не побігла до Петренка. Просто закрила ноутбук, дістала з шухляди особистий телефон і набрала Олега.

— Доступ ріжуть.

— Хто?

— Петренко. Або Ткачук через нього.

— Треба підчищати хвости.

— Пізно. Будь-яке підчищення тепер буде окремим епізодом.

— Ти пропонуєш сидіти й чекати?

— Я пропоную, щоб Дмитро взяв на себе сімейну частину. Документи я готувала за даними, які він передав як керівник напряму. Ти відповідав за дії служби безпеки.

— Кожен відповідає за свою ділянку.

— Яка ти стала обережна, Інно.

— Це професія.

Опівдні Олена Борисівна Остапенко зайшла до кабінету Сергія без стуку. Секретарка приймальні тримала в руках папку й виглядала так, ніби всю ніч не спала.

— Можна?

— Заходьте.

Вона зачинила двері.

— Олег Васильович сказав, що я маю підписати журнал за минулий четвер. Нібито Оксана Коваленко приходила й отримувала тимчасову перепустку.

— Вона приходила?

— Ні. Я її цього року взагалі не бачила. Тільки раніше, коли був переїзд складу.

— Ви підписали?

Олена похитала головою.

— Сказала, що спершу уточню в Михайла Петровича. Олег відповів, що, якщо я почну бігати до директора, мені не місце в компанії.

— У папці у вас що?

— Журнал. Він залишив його в мене. Сказав: «Підпишеш до кінця дня». Я принесла, поки він не забрав.

Сергій не взяв папку одразу.

— Зараз підемо до Петренка разом. Ви самі передасте. І напишете службову записку. Коротко, без емоцій. Хто, коли, що вимагав.

— Мене звільнять?

— Якщо промовчите, може бути й гірше.

Олена стиснула папку.

— У мене син. Мені не можна потрапити в цю історію.

— Ви вже в ній. Тепер питання, в якій ролі.

Надвечір Богдан Миколайович Романенко, бухгалтер, сидів в архівній кімнаті й дивився на роздруківку платежів. Він знав ці суми. Бачив проводки. Чув від Дмитра: «Тимчасова схема, потім закриємо актами». Розумів, що рахунки на ім’я Оксани з’явилися надто зручно, як мішок для чужого сміття.

Двері відчинилися. Увійшов Дмитро.

— Богдане, ти чого тут заховався?

— Звірку роблю.

— Молодець. Зараз усім потрібна ясна голова.

— Дмитре Андрійовичу, щодо тих переказів. Там рахунки оформлені на Оксану Вікторівну, але гроші йшли далі.

— І що?

— Далі — на «Граніт-Транзит». Це ж фірма, з якою ми не працюємо напряму.

Дмитро підійшов ближче.

— Від сьогодні ти пам’ятаєш одне. Оксана скористалася старими доступами, відкрила рахунки, вивела кошти на сторону. Куди вони пішли, вона пояснить сама.

— Але підтвердних заявок від неї немає.

— Будуть.

— Заднім числом?

Погляд Дмитра став важким.

— Не розумничай. Ти бухгалтер, а не прокурор.

Богдан опустив очі.

— Зрозумів.

— От і добре.

Дмитро вийшов. Богдан сидів нерухомо ще хвилину, потім дістав телефон і сфотографував сторінку з маршрутом переказів. Знімок не надіслав нікому.

Лише зберіг. Йому вперше стало ясно: якщо все завалиться, його теж назвуть частиною схеми…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇