Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

Двері рипнули.

— Працюєте? — спитав Олег Бойко.

Сергій не здригнувся, хоча спина миттю напружилася.

— Звіт закриваю.

— Який?

— За плановою звіркою.

Олег увійшов без запрошення, зупинився за його плечем.

— Кажуть, ви сьогодні в аеропорту були?

— Був.

— Куди літали?

— Нікуди. Зустрічав знайомого.

— Зустріли?

— Ні. Він не прилетів.

Олег усміхнувся.

— Кумедно. Я теж одну людину не знайшов.

Сергій спокійно закрив програму. Звіт устиг зберегтися у внутрішній системі. Він нічого не копіював із системи й не ховав папери.

— Олеже Васильовичу, якщо у вас службове питання, надішліть запит письмово.

— Слухай, Ткачуку. Ти давно тут працюєш. У тебе зарплата, кредит, мати, наскільки я пам’ятаю. Не треба плутати внутрішній контроль з особистою війною.

— Я не веду воєн.

— Тоді не ставай між людьми, які вміють захищатися.

Сергій повернувся до нього.

— Це погроза?

— Порада.

— Я почув.

Олег нахилився ближче.

— Якщо Дмитро напише заяву на дружину, а ти опинишся поруч із нею в аеропорту, виглядатимеш дивно.

— Дуже дивно. Нехай пише правду. Правда — річ дорога. Не всім по кишені.

Бойко вийшов.

Сергій зачекав, поки кроки стихнуть, потім відкрив корпоративну пошту й надіслав Михайлові Петровичу Петренку службову записку: «Виявлено ознаки несанкціонованої зміни даних щодо тимчасових доступів. Прошу призначити внутрішню перевірку з обмеженням прав користувачів до з’ясування обставин».

До листа прикріпив звіт, створений штатною системою.

Уранці Дмитро приїхав до відділку поліції раніше, ніж багато співробітників устигли випити перший чай.

Він був поголений, одягнений у дорогий костюм і тримав під пахвою папку. Його обличчя виражало тривогу, ретельно відміряну до потрібного ступеня.

— Я хочу подати заяву, — сказав він черговому. — Моя дружина зникла і, можливо, причетна до викрадення документів і грошових коштів компанії.

Коли його провели до Артема Кравця, Дмитро зробив скорботне обличчя людини, яку змусили переступити через сімейний біль.

— Розумієте, Артеме Ігоровичу, мені важко говорити про власну дружину. Оксана не чужа людина. Але вчора вона полетіла в інше місто й перестала виходити на зв’язок.

— Ви певні, що вона полетіла?

— Вона мені написала. Сказала, що в літаку.

— Ви бачили, як вона пройшла реєстрацію?

— Ні. Я посадив її в таксі.

— Валізи при ній були?

— Так.

— Хто їх збирав?

Дмитро зробив паузу.

— Вона сама. Я лише допоміг донести до дверей.

— Уранці після її від’їзду ви куди поїхали?

— В офіс. У мене була нарада.

— Одразу в офіс?

— Звісно.

Кравець записував. Дмитро говорив дедалі впевненіше.

Розповів, що дружина останнім часом нервувала, цікавилася його роботою, просила пояснити платежі, могла скористатися старими даними. Він приніс у папці роздруківки документів, де Оксана нібито фігурувала як отримувач електронного ключа й власниця рахунків, через які пройшли перекази.

— Ви коли виявили ці папери? — спитав Кравець.

— Учора.

— Після її зникнення? Учора до обіду чи ввечері?

— Увечері.

Дмитро на секунду втратив упевненість.

— Я хотів, щоб вона повернулася й пояснила.

— Тобто на той момент уже підозрювали її?

— Я… Я боявся за неї.

— Розумію.

Це «розумію» прозвучало так, що Дмитро не зрозумів нічого. Його відпустили після пояснення.

На вулиці він одразу набрав Інну.

— Заяву прийняли.

— Що питали?

— Звичайне.

— Про аеропорт?

— Так.

— Про валізи?

— Так.

— Ти сказав, що збирала вона?

— Авжеж.

— Ти ідіот, Дмитре.

Він зупинився біля машини.

— Що?

— Якщо вона вже була в них, твої слова зіставлять із її показами. Камери під’їзду теж ніхто не скасовував.

— Вона не могла встигнути.

— Ти все ще думаєш, що контролюєш час?

Інна відключилася.

У «Північній лінії» Михайло Петренко викликав Сергія до себе одразу після дев’ятої. Генеральний директор сидів за великим столом. Поруч лежала роздрукована службова записка.

— Це що за пожежа?

— Не пожежа. Пожежа буде, якщо ми зараз зробимо вигляд, що нічого немає.

— Ви звинувачуєте Дмитра?

— Я фіксую зміни в системі. Заявки щодо Оксани Коваленко створювалися заднім числом. Електронний ключ спочатку оформлювався на іншого співробітника, потім отримувачем стала дружина заступника директора. Правку внесли з облікового запису юридичного відділу.

Петренко зняв окуляри.

— Оксана колись допомагала в нас із господарськими питаннями. Два роки тому. Для неї оформлювали разові перепустки, але доступу до фінансових інструментів вона не мала. Чому ви прийшли до мене зараз?

— Бо вчора її намагалися відправити в інше місто з валізою, у якій знайшли документи про перекази, печатку, флешку й електронний ключ.

— Хто знайшов?

Сергій замовк на секунду. Він не мав права розповідати про чужі матеріали й не збирався гратися в слідчого.

— Оксана Вікторівна звернулася по юридичну допомогу. Офіційні органи повідомлено. Я кажу лише про те, що стосується нашої системи й моїх службових обов’язків.

Петренко довго дивився на нього.

— Дмитро в курсі вашого звіту?

— Не знаю.

— А Олег?

— Він приходив до мене вчора ввечері.

— Погрожував?

— Радив не плутати роботу з особистою війною.

Директор повільно підвівся.

— Обмежити доступ юридичного відділу до архіву тимчасових перепусток. Усі дії служби безпеки — тільки з мого дозволу. Дмитра викликати.

— Краще спочатку зберегти журнали.

— Робіть. Тільки за інструкцією і без самоуправства…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇