Жінка запізнилася на рейс і вже вважала це бідою, аж поки колега чоловіка не порадив їй повернутися додому

Пізно ввечері Оксана зустрілася з Вікторією в холі готелю.

Адвокатка принесла їй зарядний пристрій. Нові сім-карти купувати не радила, а от окремий блокнот дала.

— Записуйте все за часом. Дзвінки, повідомлення, зустрічі, слова. Пам’ять під стресом рветься.

— Дмитро сьогодні подав заяву?

Вікторія подивилася на неї уважно.

— Чому ви питаєте?

— Він замовк. Для нього це не схоже на відступ.

— Можливість такого кроку ми враховували. Ваше завдання незмінне — не спілкуватися з ним напряму.

— Я хочу зрозуміти, що зі мною буде.

— З вами буде робота. Довга, неприємна, але зрозуміла. Речі оглянуто офіційно. Ви прийшли першою. У вас є запис, квитанція, квиток, повідомлення, покази Сергія Михайловича. Тепер важливо не зіпсувати це розмовою на емоціях.

Оксана провела долонею по обличчю.

— Я весь час думаю. Він уранці дивився, як я сідаю в таксі. Знав, що у валізі ці папери. Знав, що в іншому місті мене чекатимуть. І все одно сказав сусідці, що я їду відпочивати.

— Саме тому ви більше не зобов’язані шукати йому виправдання.

Телефон Оксани спалахнув. Повідомлення прийшло від Дмитра.

«Я подав заяву. У тебе є останній шанс повернутися й сказати, що все було непорозумінням».

Слідом з’явилося друге.

«Інакше Сергій теж піде по цій справі разом із тобою. Не думай, що я не знаю, хто тобі допомагає».

Оксана показала екран адвокатці.

Вікторія прочитала й сказала:

— Тепер він зробив помилку. Він сам пов’язав свою заяву з тиском на вас.

— Що мені відповісти?

— Нічого.

Оксана вимкнула звук і сховала телефон у сумку. Зовні, за склом готелю, зупинялися машини, люди заходили, питали номери, піднімалися нагору. Світ жив далі. А вона вперше за добу зрозуміла, що більше не рухається маршрутом, який склав Дмитро.

Тим часом сам Дмитро сидів у машині біля будівлі компанії й дивився на темні вікна кабінету Михайла Петровича. У кишені піджака лежала копія заяви. Він думав, що встиг завдати першого офіційного удару.

На телефон прийшло повідомлення від Олега:

«Ткачук передав звіт директору. Олена понесла журнал нагору. Романенко нервує».

Дмитро стиснув телефон. За хвилину написала Інна:

«Більше мені не дзвони. Лише через робочу пошту і тільки у справі».

Він перечитав фразу двічі. Потім зрозумів: союзники почали ховатися по своїх кутках. А десь там, у готелі, Оксана мовчала. Не просила допомоги. Не плакала йому в слухавку. Не виправдовувалася. І це мовчання вперше налякало Дмитра.

Уранці Оксана прокинулася в готельному номері від стуку. Три удари, пауза, ще два. Телефон блимав без звуку.

— Хто там? — спитала вона.

— Вікторія Олегівна.

Оксана відчинила. Вікторія Шевченко зайшла з папкою паперів.

— Сьогодні їдемо в компанію. Петренко готовий прийняти ваше звернення і матеріали внутрішньої перевірки.

На телефоні висіли повідомлення від Дмитра. Він писав, що вона робить собі гірше, що Ткачук її використовує і що компанія подасть позов, якщо вона мовчатиме.

— Він витягує вас на особисту розмову, — сказала адвокатка. — Не відповідаємо.

За сорок хвилин вони увійшли до холу «Північної лінії». Співробітники впізнавали дружину заступника директора й одразу відводили погляди. Сергій Михайлович Ткачук чекав біля ліфта.

— Дмитро вже тут, — сказав він. — Михайло Петрович просив провести вас у малу переговорну.

— А де Олег?

— Теж у будівлі.

— Я не хочу їх бачити, — тихо сказала Оксана.

— Без потреби не побачите, — відповіла Вікторія. — Якщо зустрінете, мовчіть.

У малій переговорній лежали роздруківки, службові записки й журнал тимчасових перепусток. Поруч із Петренком сиділа Олена Борисівна Остапенко. Обличчя секретарки було сірим від безсонної ночі.

Побачивши Оксану, вона схопилася.

— Добрий день. Я не підписала.

Петренко вказав на стілець.

— Олег Бойко велів Олені оформити журнал заднім числом. Нібито ви приходили минулого четверга й отримували тимчасову перепустку. Сергій Михайлович показав мені зміни в системі.

Оксана розповіла про переїзд складу два роки тому. Тоді Дмитро просив допомогти забрати коробки з архіву, підписати заявку на перепустку для вантажників, відвезти папку в приймальню. Жодних електронних ключів вона не отримувала, заяв на рахунки не підписувала, розпоряджень щодо переказів не давала.

Олена розкрила папку.

— Ось журнал. Олег Васильович залишив його в мене й сказав підписати до кінця дня.

— Ви мене бачили того четверга? — спитала Оксана.

— Ні. Цього року взагалі не бачила.

Петренко кивнув.

— Матеріали передамо офіційно. Сергію Михайловичу, підготуйте пакет щодо внутрішніх змін. Вікторіє Олегівно, я прийму письмове звернення Оксани Вікторівни.

— Воно готове, — відповіла адвокатка.

Двері відчинилися без стуку. На порозі стояв Дмитро. За його плечем показався Олег Бойко…👉Продовження, натисніть на кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇