Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Двері хати відчинилися, і Марфа не вийшла слідом. Вона залишилася всередині, Оксана чула, як рипнув стілець, коли стара повернулася на своє місце. Жодних напучувань, жодних трав, загорнутих у ганчірку, жодного «приїжджайте ще».

Просто зачинилися двері, і все. Оксана стояла на ґанку й дивилася на трьох біля машини. Вони підвели голови одночасно, як підводять, коли довго чекають і нарешті дочікуються.

Три обличчя, три вирази. Богдан, напружений, зібраний, готовий діяти. Галина Степанівна, з тривогою, в якій були і надія, і страх дізнатися щось зайве.

Лариса Петрівна, з текою під пахвою і поглядом людини, яка вже готує наступне запитання. Оксана дивилася на них секунду. Дві.

Не всміхнулася. Не сказала: «Усе добре». Не махнула рукою.

— Їдемо, — сказала вона й зійшла з ґанку.

Ніхто не спитав, що було всередині. Може, відчули: не треба.

Може, просто злякалися. Вони сіли в машину мовчки, кожен на своє місце, з тією самою автоматичною точністю, з якою сідають наприкінці довгого дня. Богдан завів мотор.

Навігатор перерахував маршрут і бадьоро оголосив: «Через 270 кілометрів ви прибудете до місця призначення». Собака біля сусіднього двору провів машину байдужим поглядом і позіхнув. Село скінчилося швидко: двадцять хат — і знову дорога.

Знову поле, дроти, голі дерева вздовж узбіччя. Пейзаж був той самий, що вранці, тільки світло стало іншим, низьким, зимовим, трохи жовтуватим. Скоро стемніє.

Мовчання в машині було іншим, ніж уранці. Вранці воно було звичним, робочим мовчанням людей, які їдуть до спільної мети. Тепер воно було напруженим, як буває напружене повітря перед грозою, яка ще не вирішила, буде вона чи ні.

Першою не витримала свекруха.

— Вона щось сказала? — спитала Галина Степанівна, намагаючись говорити нейтрально, але нейтральність давалася їй із зусиллям, це було чути. — Дала трави, чи що? Замовляння якесь?

— Ні, — сказала Оксана.

— Зовсім нічого? — перепитала мати, і в її голосі прозвучало те, чого вона, найімовірніше, не збиралася озвучувати: недовіра впереміш із роздратуванням.

— Зовсім, — відповіла Оксана.

— І що, просто так з’їздили? — спитала Лариса Петрівна.

Оксана дивилася у вікно. За склом миготів березовий ліс: білі стовбури, темні гілки, знову білі стовбури. Відповідати на це запитання вона не стала.

Не тому, що не знала відповіді, а тому, що відповідь була така, яка не вміщалася у формат «просто так» або «не просто так». Берези скінчилися. Знову пішло поле.

Богдан їхав мовчки хвилин десять, дивився на дорогу, тримав кермо обома руками. Потім підвів погляд до дзеркала заднього виду й побачив у ньому Оксану. Вона дивилася у вікно й не помічала його.

— Оксано, — сказав він обережно, — що вона тобі сказала? Там, коли ви були самі?

— Нічого, чого ви вже не знаєте, — відповіла Оксана.

Богдан хотів перепитати, але не став. Фраза була така, що до неї не знаєш, з якого боку підійти.

Чи то це заспокоєння, чи то навпаки. Він не перепитав. Лариса Петрівна дістала з теки якусь роздруківку, стару, із загнутим кутом, і стала дивитися на неї, хоча чи читала — було незрозуміло.

Сторінка просто давала рукам заняття. Оксана спостерігала за цією текою. Думала про те, скільки років мати носить її з собою, як носять ліки, які п’ють про всяк випадок.

Що буде з матір’ю, коли теки не стане? Що вона робитиме руками? Це була не зла думка. Просто думка. Заправка з’явилася та сама, ті самі колонки, той самий магазин із вітриною, заліпленою рекламою енергетиків.

Богдан звернув і зупинився.

— Вийдемо, розімнемося, — сказав він, і це прозвучало як команда самому собі.

Вони вийшли по одному.

Мати пішла до магазину. Свекруха стала проходжуватися вздовж машини, розминаючи ноги. Богдан попрямував до колонки, хоча бак був повний.

Оксана залишилася. Уперше за день сама. У машині було тихо по-справжньому, ні голосів, ні шелесту теки, ні молитви напівголосом.

Тільки гудіння холодного вітру зовні, приглушене склом. Вона обвела поглядом порожні сидіння довкола, вм’ятини на подушках, чужі куртки, мішечок свекрухи на полиці. Сліди присутності людей, яких зараз не було.

Оксана думала: вона не знає, чого хоче. Це не змінилося за кілька годин у сільській хаті, ніякого дива не сталося, ніякої готової відповіді ніхто не вклав. Але раніше вона теж не знала і при цьому вдавала, що знає.

Жила всередині чужої впевненості, як живуть у найманій квартирі: не своє, але звикаєш. Тепер вона знала, що не знає. І це було інше.

Це було як іти лісом, заблукавши, і нарешті зупинитися, визнати, що не знаєш, де північ. Страшно. Але чесно…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇