Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

І тільки з цього місця можна починати шукати дорогу по-справжньому. Мати повернулася першою, без покупок, просто зайшла й вийшла. Відчинила дверцята, сіла поруч, поправила теку на колінах.

Кілька секунд вона розглядала щось за лобовим склом.

— Ти на мене злишся? — спитала мати.

Оксана подумала. Чесно, не поспішаючи.

— Ні, — сказала вона. — Я просто втомилася.

Лариса Петрівна дивилася перед собою.

— Я все це для тебе, — сказала вона. — Ти розумієш? Усе для тебе.

— Я знаю, мамо, — відповіла Оксана.

За склом Богдан розмовляв із кимось по телефону, ходив туди-сюди, жестикулював. Потім мати зробила щось несподіване. Вона взяла теку й опустила її на підлогу, під ноги.

Не прибрала в сумку, не поклала на сидіння. Просто поставила на підлогу й прибрала руки. Оксана це помітила.

Нічого не сказала. Але помітила. Останні кілометри перед містом свекруха мовчала, ікону було прибрано в мішечок і більше вона не з’являлася.

Галина Степанівна дивилася у вікно, і вигляд у неї був такий, як буває в людини, яка хоче щось сказати, не знає як і від того мовчить голосніше, ніж зазвичай. Лише одного разу вона промовила, ні до кого конкретно не звертаючись:

— Стара дивна.

І знову замовкла.

Коли попереду з’явилися вогні міста, жовті, розмиті в сутінках, як масляні плями на воді, Галина Степанівна повернулася до Оксани.

— Ти знаєш, — сказала вона, і голос у неї став м’якший, майже благальний, — я просто хочу, щоб ти була щаслива.

Оксана перевела погляд на вогні за вікном.

Подумала: «Ти хочеш, щоб я була щаслива так, як ти розумієш щастя. З дитиною, з повним домом, із тим самим майбутнім, яке ти намалювала колись і відтоді носиш у голові, як Лариса Петрівна свою теку». Вголос не сказала.

Не тому, що думка була неправдою. Просто ще не час.

— Я знаю, Галино Степанівно, — сказала вона рівно.

Вогні ставали ближчими. Біля під’їзду свекруха й мати впіймали по таксі майже одночасно, ніби домовилися, хоча явно не домовлялися. Попрощалися коротко.

Поїхали в різні боки. Оксана й Богдан піднялися ліфтом мовчки. Ліфт гудів і трохи здригався на третьому поверсі — так було завжди, і вони до цього звикли.

Богдан дивився на цифри над дверима. Оксана — на свої руки. Він відчинив двері, клацнув вимикачем.

Квартира наповнилася звичним світлом: усе було на своїх місцях, усе — як зранку, як учора, як рік тому. Оксана зайшла. Зняла куртку, синю, свекрушину.

Поставила черевики біля порога, акуратно, носками до стіни, як завжди. Богдан пройшов на кухню. Загримів чайником.

— Чаю? — спитав він звідти.

Оксана стояла в передпокої й дивилася на його спину в дверному прорізі. На знайомі плечі, на звичний жест: поставити чайник, узяти кухлі, зробити щось руками, поки незрозуміло, що робити словами.

Вона дивилася на нього довго. Так дивляться на людину, з якою давно живуть поруч, і тільки зараз помічають, що давно не дивилися по-справжньому.

— Так, — сказала вона. — І нам треба поговорити…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇