Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

Квартира знову стала тихою. Оксана постояла на кухні, потім пішла до передпокою, потім чомусь зупинилася під антресолями. Постояла.

Присунула стілець, стала, відчинила дверцята. Там було те, що зазвичай живе на антресолях: зимові речі в пакетах, коробка з новорічними іграшками, чиясь стара ракетка. І в кутку — коробка з-під взуття, перев’язана мотузкою.

Оксана дістала її. Спустилася, поставила на підлогу. Розв’язала мотузку.

Фарби. Пензлі із засохлою біля основи щетиною. Тюбики акварелі: частина зморщилася й спорожніла, частина ще була з вмістом.

На палітрі засохли бузкові, вохристі й зелені розводи. Вона сіла на підлогу просто там, у коридорі, з коробкою на колінах. Тицнула пальцем в один тюбик — живий, м’який.

Інший тюбик виявився твердим, мертвим. Оксана взяла пензель, щетина стирчала, але не сипалася. Встала, взяла коробку, принесла на кухню.

Знайшла в шухляді перший-ліпший аркуш паперу з надрукованим з одного боку текстом — якийсь Богданів чернетковий аркуш. З другого боку було досить місця. Набрала води в склянку.

Видавила на палітру те, що вдалося: синю фарбу, трохи зеленої й краплю вохри. І почала. Руки не пам’ятали.

Це було зрозуміло відразу: перший мазок вийшов незграбним, широким не там, де треба. Другий — кращий, але все одно не той. Синє поповзло куди не планувалося, зелене змішалося раніше часу.

Оксана не зупинялася. Малювала, нічого конкретного, просто плями, просто колір на папері. Погано.

Невміло. Руки шість років не тримали пензля і тепер згадували наново, незграбно, як згадують мову, якою давно не говорили. Це було неважливо.

Важливим було інше: пензель рухався, і рухала його вона. Не тому, що хтось сказав. Не за розкладом.

Просто тому, що захотіла.

Богдан прийшов додому о пів на восьму, Оксана почула, як клацнув замок. Він роздягнувся в передпокої, зазирнув на кухню.

Фарби на столі. Склянка з каламутною водою. Аркуш паперу з синіми й зеленими плямами.

Богдан зупинився у дверях. Мовчав секунду, рівно стільки, скільки треба, щоб вирішити, що сказати.

— Відчиню вікно, — сказав він. — Провітрю.

Він підійшов до вікна й відчинив його, впустивши холодне повітря, напоєне запахом снігу й мокрого асфальту. Кухня наповнилася зимою. Запах акварелі, трохи кислуватий, з дитинства знайомий, не зник, просто змішався з ним, став частиною повітря.

Богдан не скривився. Потім, не поспішаючи, присунув стілець і сів поруч з Оксаною. Подивився на аркуш.

— Гарно, — сказав він.

Сказав неголосно, з невеликою затинкою перед словом, із паузою людини, яка не певна, що це гарно, але каже, бо хоче сказати щось справжнє. Оксана нічого не відповіла.

Але не відсунулася. Пізно ввечері Богдан пішов спати. Оксана залишилася за столом.

Аркуш лежав перед нею: сині плями, зелені розводи, щось вохристе біля краю. Криво. Нерівно.

Ні на що конкретне не схоже. Вона подивилася на нього. Потім на склянку з ручками біля стіни.

У склянці стояла звичайна червона ручка з ковпачком. Оксана взяла її, зняла ковпачок. Ще раз глянула на аркуш.

Нахилилася й написала внизу, у правому кутку, маленькими літерами: «Оксана». Просто ім’я. Без прізвища.

Без дати. Без написів «робота така-то» і «техніка така-то». Просто «Оксана».

Вона надягла ковпачок назад. Поклала ручку на стіл. За вікном усе йшов перший справжній грудневий сніг — тихий, рівний.

Лягав на підвіконня, на дахи, на порожню вулицю внизу. Накривав усе рівним білим, без розбору, без уподобань. Оксана дивилася на своє ім’я, написане червоним на краю аркуша.

І не прибрала руки.