Жінку, яка втратила надію стати матір’ю, привезли до сільської знахарки, але перший дотик змусив ту відступити

За три тижні Оксана прокинулася раніше за будильник і не стала чекати, коли він задзвонить.

Вона встала тихо, щоб не розбудити Богдана, знайшла капці в темряві: один одразу, другий довелося шукати під ліжком. Накинула кофту, вийшла на кухню. За вікном було ще темно, але темрява стояла інша, не нічна, а передсвітанкова, з тим синюватим відтінком, який означає «скоро».

Вона сама зварила каву, мовчки, без поспіху. Це була та зернова кава, яку Богдан купив минулого тижня й поставив на видне місце, нічого не сказавши. Кавомолка загуділа коротко, кухня наповнилася щільним, трохи гірким, дуже живим запахом.

Оксана взяла кухоль і сіла біля вікна. Вона була певна, що навмисне залишила телефон на тумбочці в спальні.

Це була маленька, майже непомітна різниця, але вона була. За склом ішов сніг, перший цієї зими. Рідкий, повільний, без вітру.

Падав на асфальт і не танув, лягав. Грудень починався по-справжньому. Оксана пила каву й дивилася на сніг.

Ні про що особливо не думала. Стікер висів на холодильнику вже десять днів, жовтий, трохи відігнутий по краю. Мати написала акуратним почерком: «Запис до Гончаренка, понеділок, 11 ранку».

Гончаренко — новий репродуктолог. Усі рекомендували її як дуже хорошу спеціалістку. Оксана допила каву. Встала.

Підійшла до холодильника й відклеїла стікер, одним рухом, без роздумів. Покрутила в руках. Не викинула.

Поклала на стіл. Взяла телефон — він усе-таки виявився в кишені кофти, вона не помітила, як прихопила його, — і знайшла в контактах «Мама». Була сьома ранку.

Зарано. Мати взяла слухавку після другого гудка.

— Щось сталося? — спитала вона відразу, без «алло». Голос був насторожений, але не сонний.

Лариса Петрівна, судячи з усього, теж не спала.

— Ні, — сказала Оксана. — Нічого не сталося. Я хотіла сказати: я скасовую запис до Гончаренка. Сама вирішу, коли буду готова.

Тиша в слухавці була довгою. Не ображеною — саме довгою, як буває, коли людина стримує першу відповідь і шукає другу.

— Ти впевнена? — спитала мати нарешті.

— Ні, — відповіла Оксана. — Але це моє рішення.

Лариса Петрівна ковтнула, Оксана почула це в слухавці.

— Я просто хочу… — почала вона.

— Мамо, — сказала Оксана неголосно. — Я знаю.

Потім мати коротко промовила:

— Добре.

Одне слово. Сказане з зусиллям — Оксана чула це зусилля виразно, як чують скрип незмащеної петлі.

Матері це коштувало дорого. Вона не звикла відступати від теки: тека була її способом тримати ситуацію. Її формою любові, її мовою.

«Добре» означало: «Я прибираю руки». Хоча б зараз. Хоча б на якийсь час.

— Дякую, — сказала Оксана.

Вона натиснула відбій і подивилася на стікер, що лежав на столі. Потім узяла його й таки викинула в сміттєве відро під мийкою.

Кришка відра рипнула, зачиняючись. За вікном сніг усе йшов. Об одинадцятій тридцять задзвонив домофон.

Оксана знала цей дзвінок: два короткі, один довгий. Галина Степанівна дзвонила завжди саме так, вважаючи, що це її особистий сигнал, за яким домашні мають одразу розуміти: це вона, можна відчиняти. Оксана натиснула кнопку, відчинила двері квартири й стала чекати в передпокої.

Ліфт загув, зупинився. Галина Степанівна зайшла з каструлею, загорнутою в рушник, і пакетом, з якого стирчала петрушка.

— Я мимо була, — повідомила вона з виглядом людини, яка каже неправду, але так давно, що вже майже вірить.

Мимо вона ніколи не була: жила в іншому районі.

— Заходьте, — сказала Оксана й відступила вбік.

Свекруха зайшла, поставила каструлю на плиту. Озирнулася на Оксану уважно, як дивляться, коли шукають щось конкретне.

— Ти якась інша, — сказала вона.

— Я виспалася, Галино Степанівно, — відповіла Оксана спокійно.

Свекруха дивилася на неї ще секунду.

Потім розтулила рота. Оксана бачила, як на язиці в неї стоїть запитання про лікарів, про лікування, про «знайшла новий метод, кажуть, дуже допомагає». Це запитання було видно майже фізично, як видно рибу під прозорою кригою. Галина Степанівна закрила рота.

Зняла кришку з каструлі, зазирнула всередину, перевірила, чи не вистигло.

— Їсти будеш? — спитала вона.

— Так, — сказала Оксана.

Свекруха заметушилася біля плити, загриміла ложкою, щось перевірила, переставила каструлю на іншу конфорку. І в цій метушні — у каструлі з їжею, у петрушці, у тому, як вона поправила рушник на ручці духовки, — було щось, що Оксана зараз могла прийняти. Не слова.

Не поради. Просто суп. Галина Степанівна пішла після обіду…👉Продовження, натисніть кнопку «Вперед» під рекламою👇👇👇