Жінки засуджували нову дружину сина, аж поки наступного дня не побачили її зовсім з іншого боку

— Скажи мені по правді, що він у ній знайшов? Дивитися ж боляче. Маленька, непоказна, ще й обличчя таке. А як діти підуть? Ти б із сином поговорила, поки життя не прив’язало міцніше.

Катерина Савівна не підвищила голосу, тільки повернула до сусідки обличчя.

— Пізно для чого? Вони дали одне одному слово. Живуть тихо, працюють, сварок я від них не чую. Чого тобі бракує?

— Та хіба таку можна любити? — Уляна з удаваним жалем повела плечима. — Тут, певно, без хитрощів не обійшлося. Може, вона й тебе чимось приголубила, що ти очі заплющила.

— Ти всюди шукаєш те, що в тобі самій спокою не дає, — тихо мовила Катерина Савівна. — Тобі лице все затуляє. А я дивлюся, яка душа стоїть поруч із моїм сином. І бачу: йому з нею добре.

Уляна фиркнула, покрутила пальцем біля скроні, та далі сперечатися не стала.

Софія тим часом входила в селищне життя без галасу й без спроб усім сподобатися. Вона не втручалася в розмови, не говорила голосніше за інших, зате свою справу тримала міцно. Кому тиск поміряє, кому перев’язку змінить, кому терпляче розтлумачить, коли й які ліки приймати. Поруч із нею старі люди не почувалися зайвими, а молоді матері переставали соромитися своїх страхів. Одного разу й самій Уляні довелося йти до неї: спину скрутило так, що ні сісти, ні встати. Софія оглянула її уважно, призначила лікування, показала, як підводитися з ліжка, щоб не рвати хворе місце. За кілька днів Уляна вже ходила рівніше, але вдячність проковтнула.

— Просто збіглося, — сказала вона потім сусідкам. — Таке будь-хто порадив би…